Звісно, можна робити різні припущення, трактувати всі ці міфи і так і сяк, проте внутрішня логіка абсолютно всіх світових переказів приводить нас до визнання жахливих космічних катастроф у минулому. Чимало сучасних дослідників, теоретиків наполягають на тому, що Сонячна система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона нещодавно перенесла катаклізм. Хто з нас не знайомий з гіпотезою про загибель планети Фаетон? І мова йде не про фантастичні домисли, а цілком науковий аналіз астрофізичної ситуації Сонячної системи. Багато вчених відзначають також неприродність існування пари Земля — Місяць, висловлюючи думку, що наш супутник «приблудився» до планети в праісторичні часи, коли Сонячна Сім'я переживала руїну.
Чому багато планет і супутників обертаються в напрямку, протилежному обертанню інших тіл? Чому вісь планети Уран нахилена набік, і він оббігає Сонце під прямим кутом до площини екліптики? Чому Плутон із супутником Хароном мають таку видовжену орбіту — явно катастрофічного походження?
І ще низка запитань, що стосуються нашої колиски — Землі. Чому геологічні пласти планети розташовані таким чином, що про якусь «послідовність» годі й казати? Ще 1839 року швейцарський геолог Арнольд Ешер оголосив про відкриття, що збентежило його самого. Він писав: «Ніхто цьому не повірить. Мене будуть називати дурнем». Виявилося, що засніжені піки Швейцарії складені прадавніми кристалічними сланцями палеозою, а під ними — у фундаменті гір — лежать набагато молодші осадкові породи мезозою. Геологи не знали, що й думати. Найдивнішим було те, що весь цей «гармидер» не нагадував якесь катастрофічне перемішування порід: пласти лежали один над одним майже горизонтально, тільки послідовність була «ненормальна» — молоді юрські сланці внизу, а старезні пермські пісковики — нагорі! Які грайливі титани перекладали шари з ніг на голову, акуратно перемішуючи їхню геохронологію на загадку ученим дев'ятнадцятого-двадцятого століть?
Або куди поділися сотні мільйонів років з геохронологічних пластів планети? Академік Б. Соколов пише: «Відображення часу в геології — це матеріальні документи її історії: товщі гірських порід, що чергуються, рештки органічного життя, тектонічні структури і т. д. Одначе… будь-яка точка і навіть великий сегмент стратосфери в межах сучасних материків виявляють… прогалини, що вимірюються нерідко сотнями мільйонів літ». Звідси напрошується висновок: «Безперервність геологічного часу ми можемо лише конструювати»[6]. Ще деякі запитання, на які бадьоро може відповісти школяр, але які змушують замислюватися серйозних еволюціоністів: що спільного між мохами, папоротями, хвощами, плаунами і голонасінними, хвойними рослинами? Як відбувся стрибок від перших до других? Або що за дивовижна мутація мусила відбутися, щоб з голонасінних виникли покритонасінні — квіткові? Те ж саме і з переходом від одного грандіозного біоциклу до іншого: первісні, кишковопорожнинні, риби, земноводні, ящери, ссавці, людина. Залишається перефразувати слова академіка Б. Соколова: «Послідовність біоеволюції ми можемо лише конструювати».
Раціонально пояснити перехід від одного біоциклу до наступного наука не має змоги. Коли розглядаєш факти палеонтології і сучасної зоології та ботаніки, планета уподібнюється славнозвісному Ноєвому ковчегу, куди напхано «всякої тварі по парі».
І ще одне: увесь гумус, навіть найглибший, що зараз наявний на Землі, утворився, як свідчать дослідження ґрунтознавців, упродовж 11–12 тисяч років… Куди ж поділися гумуси минулих мільйонноліть? Хто їх знищив, «злизав» з поверхні планети?
Чому континенти такі нестійкі, чому вони дрижать і пливуть у пластичній субстанції мантії? Невже їм недостатньо було мільярдів літ, щоб зрівноважитись?
Коротше, всі ці та безліч інших запитань вимагають відповіді, котра синтезувала б загадки буття в несуперечливій гіпотезі, якою б суперфантастичною вона не уявлялась. Хоч здається, ніби ці загадки мають різну природу і не можуть бути зведені до спільної причини, постараємося показати, що це не так.