Діждався. За спадкоємним фондорнівським везінням, Олександра Артамонівна була сама. У руці тримала малу грифельну дошку та рахівницю з кісточками, на яких купці рахують, — не інакше, йшла до Андрія Артамоновича, навчатися разом з братом арифметики (і навіщо тільки високородній дівиці та низька наука?).
Корнеліус не обертаючись — ніби й не бачить — натис під капелюхом важілець бою і відразу руку прибрав, на коліно поклав. Сам сидить, скоса по відображенню в дзеркалі за Сашенькою стежить.
Та йшла собі, стукаючи каблучками по дубовому паркету, та раптом завмерла: звідки не візьмись полилися чарівні переливчасті звуки — приглушено, ніби з-під землі чи, навпаки, з надземних сфер. А фон Дорн сидить, ніби й не чує нічого, тільки мізинець руки, покладеної на ефес, відстовбурчив, аби промінь на персні пограв.
— Капітане… Як тебе… Корнію! — пошепки покликала Сашенька.
Тут Корнеліус, звичайно, схопився, повернувся, поклонився щонайчемніше перукою ледве не до підлоги.
— Так, ваше сяяння? (Це він переклав Durchlaucht[11].)
— Чуєш? — боярська дочка боязко піднесла рожевий пальчик, вії так і затріпотіли. — Чуєш?
Фон Дорн наморщив лоба, ніби прислухаючись. Розгублено розвів руками.
— Коняка кричить? Це Зюлейка, гнідий кобил Іван Артамонович. У неї буде дитя.
— Та не кобила! — досадливо махнула Сашенька. — Ось, ось! Музика райська!
Погляд, звернений на Корнеліуса, був одночасно зляканим і в той же час сповненим надії на чудо.
Капітан проговорив завчену фразу — красиву і без єдиної помилки:
— Я людина проста і грішна, мені не дано чути райську музику. Це можуть лише небесні створіння.
І знову поклонився — шанобливо, без зухвалої галантності.
Боярська дочка, схиливши голівку, послухала бій іще трішки, потім раптом швидко підбігла до стільця і прибрала капелюха.
— Це що? Табакерка з музикою? Та ти, Корнію, жартівник!
Схопила будильник і дзвінко, не гірше срібних дзвіночків, розсміялась.
— Який красивий! А навіщо цифри? І небесні знаки?
Корнеліус смиренно розповів про улаштування будильника і з поклоном сказав:
— Дозфолте, ваше сяяння, подарувати вам цей скромний подарунок.
Сказав — і серце стислося, все-таки жаль було батькового будильника.
Та все влаштувалося щонайліпше. Будильник Олександра Артамонівна в дар не прийняла, на жарт не розсердилась і з того дня почала фон Дорна вирізняти. Всміхалася вже зі смислом, як другові. Коли їхала кататися в санному візку, веліла скакати слідом». А одного разу, на прогулянці в Сокольниках, попрохала навчити пальбі з пістоля. Коли боярська дочка двома ручками взяла рукоять, а Корнеліус почав наводити дуло, її розрум'янена від холоду щока опинилася зовсім близько, і від цього з капітаном приключився конфуз — промазав з десяти кроків по товстому стовбуру. Сама ж Сашенька його і втішала.
Людина не владна над своїми фантазіями. І почали фон Дорну маритися видіння одне нездійсненніше за інше. Мріяти ж нікому не забороняється.
Скажімо, загорівся чудовий кам'яний палац, зусібіч полум'я, холопи від жару розбіглися. Корнеліус влітає в охоплену димом світличку, підхоплює ослаблу Сашеньку на руки, виносить назовні, й вона в подяку цілує його в обпалені вуса. Заради такого впору було самому палати запалити. У Москві що не день десь горить, ніхто й не здивується…
Або, ще краще, врятувати самого Артамона Сергійовича від замаху чи якої-небудь іншої смертної небезпеки, а в нагороду боярин, мов у казці, скаже: «Одружуйся, хоробрий і вірний лицарю Корнійку, з моєю єдиною дочкою». Звичайно, капітан фон Дорн за матфеєвськими мірками голодранець і знатності невеликої, але ж і сам екселенц не з Рюриковичів, простий дворянський син. Вороги за очі лають його худопахолком. А щодо різниці у вірі, то заради Сашеньки й перехреститись би можна. Бог простить, бо Він за любов багато чого прощає.
Коли фантазії заходили так далеко, Корнеліусу ставало соромно і страшно, бо тут уже пахло згубою християнської душі. А головне — грішив помислами він марно, без усякого резону, тому що в Олександри Артамонівни жених уже намітився, і щонайзавидніший. Василь Васильович Галицький: багатий, розумний, освічений, собою писаний красень. Галицькі — перша серед найвельможніших фамілій, котрі віками становили саму підпору престолові. На четвергах Галицький бував завжди, жодного не пропускав. Сидів на почесному місці, поряд з господарем, але щоразу повертав стільця так, аби й Олександру Артамонівну бачити.
Покручуючи пещеного пшеничного вуса (бороду голив), князь розумно тлумачив і про державу, і про торгівлю, і про військову справу. З усього, він виходив цілковитим матфеєвським однодумцем, так що Артамон Сергійович лише схвально підтакував. З іноземними гостями Галицький говорив по-латині й по-французьки — ті теж захоплювалися блискучим співбесідником. Як не видивлявся Корнеліус, прискіпатись у Василеві Васильовичі було ні до чого, переважав він мушкетерського капітана абсолютно з усіх поглядів.