Прощавай, маленька хоробра жінко, що мріє вирости на п'ять сантиметрів і бути коханою. Хай твої мрії здійсняться.
Перед тим як вийти з під'їзду, Фандорін набрав побільше повітря в груди і знову перехрестився — це вже ставало шкідливою звичкою.
З навмисною неспішністю пройшов повз літніх жінок, які сиділи на лаві й безцеремонно втупилися в нього. Він чув, як одна голосно шепнула:
— Це Алтинчин. Ночував.
Інша зауважила:
— Ич, каланча.
Не оглядатися навсібіч. Дурний англієць ні про що не підозрює, він упевнений, що валізку повернуло йому Боже провидіння.
Праворуч підворіття. Звернути. Кроків позаду не чути.
На покритій пилюкою, залитій сонцем вулиці Фандорін дозволив собі озирнутися. Нікого. Для надійності пройшов по тротуару хвилин п'ять, нічого підозрілого не помітив.
Можливо, він драматизує? Що, коли пан Ікс, прочитавши листа Корнеліуса, і справді втратив інтерес до пошуків Лібереї?
Тим краще!
Тоді так. Зупинити машину. В путівнику сказано, що в Москві мало таксі, та зате розвинене приватне візництво. За невеликі гроші, доларів за п'ять, можна попуткою доїхати з околиці до центру. А там узяти справжнє таксі, та в Шереметьєво.
Оглянувшись (як і до того ніяких ознак стеження), Ніколас вирішив піймати попутку. Як на зло, проїздили самі вантажівки. Ну, природно — незабаром кінець робочого дня.
Нарешті з-за рогу вилетів ясно-червоний спортивний автомобіль. Ніколас підвів було руку й тут же опустив. Навіщо власникові такого шикарного автомобіля п'ять доларів?
Та «ягуар» безшумно загальмував біля тротуару. З делікатним дзижчанням сповзло вниз тоноване скло.
За кермом сидів вікінг із золотавим волоссям по плечі й коротко стриженою борідкою. Волошкові очі поглядали на магістра з веселим подивом.
— Чи ти ба, живий бритіш. Тільки котелка з парасолькою бракує. В Бескудниках! What are you doing here, dear sir?[13]
— Я, власне, хотів добратися до Шереметьєва, — пробурмотів Фандорін, стривожений тим, що в ньому з першого погляду видно британця.
— Не бритіш, але крутий укіс під бритіша, — констатував нордичний красень. — Ціную майстерність. Сідайте, сер, підкину до Хаммера. А там вас до Шере-мать-його будь-який водій за полтинник доправить.
Машина кошачої породи скрадливо взяла з місця. Ніколаса м'яко втисло в пружинисту спинку крісла.
Вікінг із цікавістю обернувся до нього й хотів щось сказати, але тут заграв марш Мендельсона (Ніколас читав у газеті, що росіяни полюбляють встановлювати музичні сигнали на мобільних телефонах), й початок бесіди було відкладено.
— Я, — сказав блондин.
Потім, після паузи, різко промовив:
— Мало що Чорномор сказав. Ви, Леоніде Робертовичу, ліцензію обіцяли? Обіцяли. Бабки злопали? Злопали. Відповідайте за базар, або ж, висловлюючись інтелігентно, виконуйте взяті на себе зобов'язання… Оце інша розмова… Значить, завтра колегія міністерства? Ну, чекатиму. І майте на увазі, це ваша заморочка, не моя. Ауф відерхьорен.
Ніколас знав, що «Чорномором» у чиновницьких та ділових колах Росії називають самого прем'єр-міністра, і поглянув на господаря машини з особливою цікавістю. Хто він такий, якщо йому і глава уряду не указ? Який-небудь значний промисловець чи лобіст?
— Ну, що мовчите, сер? — запитала ділова людина, скінчивши телефонну розмову. — Плата за проїзд — іскрометне ля-ля. Розкажіть що-небудь. Ви хто такий?
Знову заграв весільний марш.
— Я, — знову промовив у трубку новоруський мачо. — … Ти чо', Толян, з полуниці впав, як Мічурін?.. Ага, щас. Знайшов терпила… Які ще реутовські? Що ти мені женеш?.. Рамси розвести проблем нема, тільки не плач потім… Гаразд, Толян, забили.
Ця розмова велася зовсім в іншій манері, ніж попередня. Тепер Ніколас вже нічого не зрозумів. Хіба що «розвести рамси». На кримінальному арго воно означало «залагодити конфлікт». Виходить, ця людина не політик і не бізнесмен, а карний злочинець?
Цього разу вікінг жбурнув трубку на місце доволі сердито і процідив: «Козлище дешевий». Але тут же згадав про попутника, білозубо всміхнувся йому і сказав:
— Пардон. Познайомитися не дають. Блейзер із «Харродса»? Рукав порваний, бачили?
— Так, дякую. Я вчора невдало впав… — теж усміхнувся Ніколас. — Мабуть, тепер доведеться вики…
Раптом водій поправив дзеркало заднього огляду, коротко обернувся назад і перебив:
— Е, сер, та у нас із вами хвіст. Ваш чи мій? Мене зараз начебто пасти нікому?