Неймовірним зусиллям примусила себе повернути голову і глянула на Ярого. Але він не дивився на мене, просто тримав за плечі. Його обличчя було до мене в профіль.
— Сюди дивись, Стожаре, — скомандував Ахаз.
Я байдуже поглянула на нього. Люди, що стояли за дзеркалами, перед вогнем, видавались химерними тінями. Ахаз на їх тлі виділявся чітко — високий, могутньої статури, одягнений сьогодні не в просту сорочку і штани. Білий камзол, розшитий золотом, приковував погляд, як і світлий розкішний плащ із хутром, накинутий на плечі. Штани його теж були білими — так незвично було бачити цей сліпучий колір після стількох днів темноти. За спиною — сріблястий лук та стріли. Голову Величного вінчала срібна корона. Я побачила їх, і не одну — в тьмяних відблисках довкола. Тут зібрались усі Величні Циркути. Мені складно було пригадати, хто я така, але цей факт чомусь видався цілком зрозумілим і ясним.
Величні.
А я — Стожар.
Вороги.
— Приємно було провести з тобою стільки часу. Передавай вітання своїм попередникам на тому світі. Якщо там щось є, — сказав Ахаз холодно. — А, і своїй подружці-напівчаклунці також. Вона вчора здохла.
І потягнув за тканину.
Я забула про все на світі, коли темне полотно полетіло на землю, здійнявшись одутлою хвилею.
Водночас із цим щось невелике, холодне ковзнуло мені на долоню руки, що була за спиною. Теплі, шорсткі пальці стиснули мою руку, змушуючи втримати річ. Та мала гострі краї.
— Борися, — прошепотів голос над самим вухом.
Дзеркало попереду оголилось. І в ньому чітко, як в білий день, я побачила блідого Ярого, що все ще був поруч і не дозволяв мені рухнути на землю, і себе. А поряд із дзеркалом, з іншого від Ахаза боку, стояв молодий чоловік. Наші погляди зустрілись. Його, чорний, як смола, не відривався від мого обличчя.
Я згадала, хто це.
Тієї ж миті відчула, як груди сповнює неймовірна, жагуча, пекельна злість. Така, що могла породити тільки одне: прагнення помсти. Прагнення вбити.
Тієї ж миті відчула, як праву руку обдало крижаним холодом. Стиснула судомно пальці і в них та в долоню вп’ялись чотири гострі кути. Не бачила, та знала, що тримаю. Відчула.
То був патрійський герб.
Тієї ж миті відчула, як з-під землі, зі стелі, з невидимих стін, оминаючи криві дзеркала, пронизуючи наскрізь Величних та їх Спадкоємців, які не могли, звичайно ж, нічого того ні бачити, ні відчувати, прорвались тисячі, мільйони сяйливих, потужних променів. І всі зійшлися в мені.
Я поглянула на Ахаза.
— Прокидайтеся, — мовила неголосно. Куди й поділись біль та втома. Від того, як несподівано і стрімко тіло наповнювалось силою, що проникала в нього звідусіль, та найбільше — через стиснений кулак правиці, голова на секунду пішла обертом.
А тоді я усвідомила, що затягуються рани й опіки. Що кілки, встромлені мені в хребці, безслідно зникають.
Ахазове обличчя зблідло та перекосилося.
— Що... що ти сказала?
Я на мить схилила голову. Труснула руками, звільняючись від кайданків, що сковували зап’ястя так довго. Вони розкололися на сотні дрібних часточок і осипались на землю.
Подивилась на нього:
— Я говорила не до тебе, — а тоді перевела погляд на Всевлада: — А з тобою ми ще побалакаємо. Опісля.
Відчула радше, аніж побачила, як кілька стріл лягли на тятиви.
І закричала.
Як хвилі з берегів, сипонули зі своїх кривих полів дзеркальні скалки.
Не всередину кола. Назовні.
Сипонули скалки, ставши моїми стрілами. Пронизуючи ворогів.
Потужний імпульс труснув землю. Забриніли, загули невидимі струни. І мій голос, лунаючи з неймовірною міццю та шалом, пройшов крізь чорні стіни підземелля та вирвався назовні.
За сотні кілометрів від нас, у далеких хащах Дикого краю почули мене ті, до кого зверталась.
Кінець другої книги
Ярина Каторож, молода львівська письменниця, дебютувала зовсім недавно, але вже встигла гучно заявити про себе, Її роман «Алхімія свободи» переміг на конкурсі «Коронація слова» в номінації «Сучасне українське фентезі», Наступною книжкою Ярини став «Стожар», перша частина роману-епопеї «Палімпсест» Твір здивував багатьох, адже письменниця вирішила розповісти непросту історію становлення двох особистостей у фентезійному світі, де безжально імперія Циркута знищує не лише останні паростки волелюбства, а й пам’ять про них, яка закарбоване у символах та мові. І от лише за рік перед нами «Альянс» — друга книга «Палімпсесту».
Це історія про небезпечну мандрівку, адже герої вирушають у тривалу подорож різними частинами імперії й на власні очі побачать величні міста, колишні столиці, сповнені блиску й сміху, місця, де життя нічого не варте, особливо якщо це життя раба.
Ця книжка — про відносність світла й темряви, адже у кожній людині є зерна й того, й іншого, Світлі Стожари можуть припускатися важких помилок, відлуння яких відчувається крізь століття, Темні дарвенхардці ризикують своїм життям заради тих, хто їх ненавидить, і старанно ховають у потаємних глибинах своїх душ згадки про те, як бути просто людиною.
Певно, це книжка й про розуміння. Іншого можна підкорити, вирвати йому язика і закувати у кайдани. Це простіше, аніж спробувати зрозуміти, хто він — той інший. Потиснути йому руку. Укласти Альянс.
І ще перед вами книжка про любов, яка може підштовхувати людей до найблагородніших або найстрашніших учинків. Про любов у всіх сенсах цього слова.
Нова книга Ярини Каторож варта того, щоб ви пережили цю історію і чекали на її завершення.