— Спробую ще раз! — гукнув я і знову пірнув.
Під водою завмер і розслабився. Знову розплющив очі і поглянув нагору, де, як і раніше, мерехтів зворот хвиль. Там, над ними, те, що мені треба...
Легкими рухами пальців, наче перебираючи струни, я став закликати його до себе. І спершу несміливо, повільно маленькі бульбашки потягнулись до мене з поверхні. Вони оточували мене, прилягали до шкіри, аж врешті торкнулись грудей. Запаморочення, що звично стало виникати під водою, відступило. Сріблясті бульбашки торкалися моєї шкіри, а тоді проникали в тіло — м’яко, невідчутно. І сповнювали легені повітрям. Мені не треба було навіть вдихати носом, тіло дихало під водою саме. Я заплющив очі, відчуваючи водночас і торжество, і... спокій. Я тепер ніколи не задихнуся під водою.
Не знаю, чи цього хотів від мене Орислав, але напевне чогось схожого. Знайти вихід, не розділяючи ріку на частини. Не боротись — приймати спокійно. Не протистояти силі природи, а єднатися з нею.
«Не завжди боротьба має бути агресивною».
Розділ 2
Моє рішення проблеми підводного плавання Орислав похвалив, хоч і насварив за те, що я попхався до річки сам та ще й вночі. Довелось розповісти, що мене пильнували, але я вблагав Шукача не розповідати батькам Смоляни про те, що їх доня сама вночі блукає поза хатою. Він погодився в обмін на те, що я мав прочитати всі привезені з Колісії книги і розповісти, чого я з них навчився. То було символічно названо платою за дотримання таємниці. Хоча я й так чудово розумів, що виконав би це завдання й без того усього — не просто так же ті книжки привезли. Стожар має багато читати...
Хоч я більше любив засвоювати знання на практиці, а не в теорії.
Та не завжди все так, як нам хочеться.
Це було дуже дивно, але ми зі Смоляною подружилися. Зазвичай хлопці не надто полюбляють товаришувати з різними малявками, але то був особливий випадок. Смоляна виявилась дуже бойовою і кмітливою дівчинкою. А ще вона вміла постояти за себе — в цьому ми переконалися в перший же день. Мій сусід Ливко назвав її немовлям і за це дівча розквасило йому носа каменем. Так Смоляну було без зайвих розмов прийнято до хлоп’ячого гурту — вона ходила з нами пасти коней та корів, в ліс по гриби та ягоди, а ще вчилася битись на палицях. Останнім не займався тільки я — просто не міг, відколи усвідомив свою силу. Я скакав на конях та плавав, міг битись навкулачки — але не зброєю. Навіть іграшковою. Вона просто мені не корилась — руки німіли, варто було торкнутися чогось із наміром вдарити іншу людину. Це дратувало мене, але нічим зарадити не вдавалось. Інші також могли так змагатися, тільки коли я перебував на значній відстані.
Вже згодом Благодар пояснить мені, що так стається з усіма Стожарами. Це називають «Даром Земовита» — першого зі Стожарів. То його я бачив у своїх снах: коли чоловік ступав на поле бою, в людей опускалась зброя. Та неможливо загасити полум’я, сиплючи з рук жарини. Тому Стожари не можуть змагатись людською зброєю — це спільне в усіх нас. Але є й відмінності. Кожного Стожара тягнуло до чогось свого, і ми усвідомлювали це з кожним роком дорослішання.
Осінь та зима видались для мене дуже дивними. Мало того, що я подружився з дівчиськом з довгими кісками і це не викликало вже ні досади, ні здивування в моїх друзів (а в мене періодично), то ще й мамин живіт збільшувався, як на дріжджах. Я бачив, звісно, вагітних жінок і раніше, але коли то твоя мама — все геть інакше.
Вечорами я часто сидів поряд із нею і торкався живота рукою. Я відчував життя всередині маминого лона не так, як усі інші — тільки поштовхи. Я чув биття маленького серденька і навіть вчував, коли маленькій дитинці, яка ще нічого не бачила, сняться сни. В цей час вона штовхалася та крутилась, і мама зойкала, а я сміявся, почуваючись зашкалююче-схвильованим і радісним. Маленька дівчинка незабаром мала з’явитись на цей світ. Моя молодша сестра.
— Ти можеш обрати для неї ім’я, — сказав мені якось тато. — Ти ж уже з нею спілкуєшся, а вона ще навіть не народилась.
Я думав десь із тиждень над цією пропозицією, і вирішив: сестру зватимуть Милою. Це було рідкісне, але надзвичайно ніжне ім’я, яке мало пасувати дівчині. Батькам сподобалось.
Мила народилася навесні. Якщо я зовнішністю вдався в маму — був білявим та мав світло-карі очі, то сестричка була схожою на батька — з темно-русявим волоссям і блакитними очима. Коли вона вперше посміхнулася, ми мало не розтанули.
Так було рівно до того часу, як мала почала просити їсти. І вдень, і вночі. Я раніше не уявляв, що можна плакати так гучно.
І вперше я побачив, як мама вдень ходить із зсунутим набік очіпком, а не з заплетеною в зачіску косою, і то було б кумедно, якби ми всі не були такими втомленими. Порання біля худоби ніхто не відміняв, і влітку, аби хоч трохи висипатись, я перебрався спати в стодолу, де помекували тихо овечки і косувала здивованим оком корова. Тут було дивно спати, але тихо. А тільки цього мені й треба було.
За те літо я витягнувся і доріс нарешті до Ориславового плеча.
— Отже, Чорногоре, сьогодні я хочу розповісти тобі одну легенду, — мовив якось Шукач. Ми сиділи з ним на галявині в лісі, що прилягав до Мурового з заходу. Тут, як і у всій Патрії, росли могутні високі дерева, хоч я чув, що на півдні вони ще більші. В їх кронах гніздились дуже різні птахи — від звичайних маленьких вівсянок, що були розміром із горобців, до чорнокрилів — великих птахів, що мали розмах крил понад два метри й славилися своїм розкішним оксамитовим пір’ям. Насправді чорнокрили дуже нагадували ворон, тільки значно більших, але вони не видавали такого різкого каркання і дзьоби мали коротші. Ми з хлопцями часто залазили на дерева і підглядали за гніздами чорнокрилів. Особливістю цих птахів було те, що вони жили не те що родинами — общинами. По кілька пташиних сімей в одному величезному гнізді, яке часто займало цілу крону і мало об’єм в кілька метрів. Гнізда ці нагадували фортеці, бо були складені з товстих гілок біля основи, з тонших довкола. А дно встелялося пір’ям та сіном — аби пташенятам було зручно. Коли вони народжувались, то в гнізді не було де яблуку впасти — такі стояли лемент і тиснява. Понад десять дитинчат щороку вимагали поживи й турботи, і батьки повсякчас літали, збираючи їжу, та годували потомство — й своє, й побратимів. Для цього годилось багато чого — від риби, яку чорнокрили виловлювали просто на льоту з Ожинки, до курчат, яких викрадали з сільських подвір’їв. Це завше було причиною воєн між птахами й людьми, але не надто кровопролитних. Птахів переважно лякали, зрідка — стріляли в них, коли пернаті спричиняли справді великі збитки. В культурі патрійців вже давно не було звички винищення цілих популяцій великих тварин та птахів, як це було в давнину, коли все величезне загрожувало життям значно менших, та не менш жорстоких і винахідливих людей. Стожари слідкували за тим, аби всі в Патрії мали право жити. Так вже повелося.
Чорнокрили літали між дерев, пронизаних золотистим промінням сонця, і гілля могутніх кедрів та кленів колихалось, мов від подуву вітру — а насправді від черкання великих крил. Мене завжди зачаровувало те, як ці велети можуть так граційно оминати перешкоди, вільно ширяючи як в неозорих небесних просторах, так і в хащах. Чорнокрили були найбільшими птахами тутешніх лісів. Я знав, що на півдні, в пригірській місцевості, що здавна називається Диким краєм, є й значно більші птахи. А ще — величезні ведмеді, рисі, вовки та інші звірі. Я мріяв там побувати, передчуваючи небезпеку й чудові пригоди. Мурове знаходилось в північній частині країни, якраз посередині між кордоном з Циркутою та Колісією, а що ближче до кордонів, то менш виразні саме патрійські природні відмінності.
— Яку легенду? — спитав я, відводячи погляд від гілля і зосереджуючись на Ориславові. Шукач сидів, заклавши ногу на ногу і спершись на стовбур дерева. Він був вбраний у свій звичний одяг — високі шкіряні чоботи та штани й сорочку з цупкого сірого сукна. Дружина Орислава, Весняна, також була Шукачем. Як і їх син, старший за мене на десять років. З ним ми бачились, коли я ще був маленьким — Рус повсякчас мандрував, зупиняючись в різних містах, та вже давно не навідуючись додому. Але з батьками він бачився, адже й вони часом від’їжджали хто куди. Все залежало від того, де їх потребував орден. Хоча Орислав від’їжджав найрідше — адже його основним завданням був нагляд за молодим Стожаром. Тобто за мною. Скільки я пам’ятав, і Ориславова сім’я, і інші Шукачі, яких часом заносило в наші краї, одягались дуже просто та практично, не носячи прикрас та зайвих цяцьок. Шкіряний чи полотняний одяг, ремінці для потрібних речей та зброя. Два довгих ножі на поясі і кілька невеличких — у піхвах на стегнах чи сховані в чоботах. В Патрії були військові — але переважно вони виконували офіційні ролі охоронців під час поважних заходів, сторожі в містах, а ще вартували на кордоні. Люди дуже звикли до безпеки, а відтак всі воїни були радше акторами своєї справи. Вони уміли вправлятись із мечами та стріляти з луків, або метали ножі — та ніколи не використовували це в бою. Їх запрошували на різні дійства для показових змагань. В Патрії були інші люди, які перебували повсякчас насторожі і в стані повної бойової готовності — Шукачі. Ті, кого наймали для пошуку будь-чого. Ті, які знаходили потрібне. І не завжди в нашій мирній країні.