Та про останнє в свої тринадцять я хіба підозрював.
— Про створення Колісії. Назва міста означає «пагорб», але це не все про неї. Річ в тім, що забути її неможливо. Слово «Колісія» навіть не можна перекласти на іншу мову. Скільки белати не намагалися перейменувати її на свій манер — та навіть в Циркуті нашу столицю називають лише так, як кличуть її патрійці, — почав Орислав.
— Чому?
— Через любов. Усі гарні старовинні легенди починаються з неї. Або нею ж завершуються. Ти ще малий, але запам’ятай це собі, про всяк випадок, — Орислав ледь всміхнувся, побачивши мій подив. — Столиця була заснована в ті часи, коли Стожари тільки з’явилися на землях Патрії і ті, хто населяли її, вчились жити по-іншому. В Земовита, як ти знаєш, був син. Звали його Світаном, і був він другим зі Стожарів. Коли Світан виріс, то вирішив збудувати нове місто. Поселення в цім краю існували, але особливо древніх не було — через війни все знищувалось, що й каменя на камені не лишалось. Світан вирішив почати все спочатку і з чистого аркуша, а тому довго, рік за роком мандрував Патрією, вишукуючи таке місце, де земля не пила крові. І не міг знайти. Аж доки не прийшов в саме серце країни, де нині й стоїть столиця. Тоді то був край, помережаний венами рік, посеред яких височіли пагорби, порослі лісом. Світан глянув на них поглядом птаха, що ширяв в небі, і зачудувався красі, що відкрилась його очам. Пагорби нагадували море з височенними хвилями, яке завмерло в своїй неповторній красі, скорившись фантастичним силам. Біля підніжжя найвищого з лісових гребенів він помітив щось дивне. Жінку з каменю, що сиділа, схиливши голову. Полишивши пташиний зір в спокої, Світан повернувся в своє тіло всім розумом і душею, і рушив туди. Він ішов непролазним лісом кілька днів, доки добувся потрібного місця. Почався дощ і великі краплини омивали схилену мармурову голову, стікаючи додолу. То була статуя з руками, складеними на колінах, та з заплющеними очима. Через дощ видавалося, що вона плаче. Світан довго розглядав прекрасне кам’яне створіння, намагаючись зрозуміти, звідки воно тут узялось — адже довкола не було жодного поселення. Там же, заховавшись під могутнім гіллям від дощу, він переночував. А на світанку прокинувся і не повірив своїм очам — поряд із кам’яною жінкою стояла така ж, тільки з плоті і крові. Вона мала довге чорняве волосся, заплетене в вибагливу косу з квітами й намистинами, хоч вбрана була просто, навіть бідно. Незнайомка була молодою та вродливою. І її обличчям текли справжні сльози.
Побачивши чоловіка, що вийшов з-за гілок, вона злякано зойкнула та відступила. «Хто ти?» — спитала. Світан здійняв руки в заспокійливому жесті: «Тобі не варто боятись мене, незнайомко. Я — Світан, син Земовита». «Ти — Стожар?» — здивувалась вона. Світан кивнув, не в змозі відвести від неї погляду. І тут тільки помітив, що в руках дівчина тримає молоток і долото. «Що ти робиш тут? Адже найближчі поселення зовсім далеко звідси». Дівчина на мить опустила погляд, а тоді втерла сльози, що так і лишились на щоках, і промовила гордо: «Я намагаюсь пам’ятати. Я приїжджаю сюди ось уже десять років і доробляю цю статую. Тут було колись поселення, де жили ми з сім’єю, але його знищили велети і загинули майже всі жителі, а серед них — моя матір. Раніше ми приїжджали сюди з батьком — це він створив статую, таку схожу на свою померлу дружину. Всі кажуть, що і я дуже на неї схожа. Та я й сама бачу, хоч майже не пам’ятаю мами. Я була зовсім маленька, коли мене витягла з уламків хати сусідка та врятувала від загибелі. Батько був в той час в іншому селі, і він мало не збожеволів від горя, подумавши, що ми загинули обидві. Та потім знайшов мене і з того часу ми працювали над цією статуєю, але ось уже чотири роки, як тата не стало. Я живу в містечку за два дні їзди звідси і навідуюсь, коли є можливість. В сукні матері є ще незавершені візерунки».
Світан довго дивився на дівчину, думаючи про те, що вона сказала. «Я так довго шукав землю, не скроплену кров’ю... що забув про те, чия то була кров», — мовив він тихо, підійшовши до незнайомки. — «Як тебе звуть?». «Силена». «А як називалось місце, де ти народилась? Яке стерли з лиця землі?» «Колісія. Так в давнину називали пагорби, і звідси ж — назва поселення». Світан підійшов до Силени та провів перед нею рукою, відгортаючи завісу простору та часу. За нею з’явилось велике село — воно здіймалось пагорбом догори і спускалось в долину. То тут, то там стояли ошатні дерев’яні хатини, поміж ними пролягли садки й городи, від яких уже не лишилось і сліду. «Це таким воно було?» — спитав Світан, а по щоках Силени знову потекли сльози. Вона кивнула. «Я показую тобі його, щоб ти пам’ятала. Щоб пам’ятали ми», — проказав Світан, а тоді видиво щезло. Їх знову оточував ліс. Та ось Стожар вдруге взявся за край повітря. «А тепер я покажу тобі, якою буде нова Колісія. Вона постане тут, варто буде тобі дати єдину згоду. І я, і це місто станемо твоїми». З-за завіси часу показалось майбутнє. Величне місто здіймалось до небес вежами та шпилями, в ньому кипіло життя. Воно простягалося далеко за межі єдиного пагорба і сяяло в променях сонця, мов золоте. Силена перевела погляд з видовища на Світана. «Ти будеш моєю? Назавжди?» — спитав він схвильовано. Заплакана Силена підкорила серце Стожара в першу ж мить. «Так». «Тоді це — мій тобі весільний подарунок, дружино. Назва його — Колісія. Призначення — пам’ять», — проказав він і торкнувся рукою найближчого дерева. І від дотику Стожара деревина почала змінюватись, ставати камінням — стінами, стелями, підлогами величних будинків, що проростали просто з пагорба. То тут, то там пролягали вулиці та площі, а на найвищому гребені тепер уже кам’яного моря постала велична вежа. Вона і стала домівкою молодят, а місто доволі швидко заселили нові мешканці. Згодом таких веж стало більше, щоб у кожній з них міг селитись новий Стожар. Вони обросли будівлями, садами, а за якийсь час з землі поряд став бити струмінь, наповнивши невелику западину на верхівці великого пагорба, просто під мурами палацу. Там утворилось озеро, назване пізніше Світановим плесом. А палац прозвали на честь тих, хто в ньому живе ось уже більш ніж дві тисячі років — Обителлю Стожарів.
Орислав замовк.
— Я теж зможу таке робити? Створювати міста? — спитав я, переварюючи інформацію.
— Не виключено. Залежить від того, до чого матимеш схильність, — промовив Шукач, знизавши плечима. — Але мені здається, що камінь — не твоя стихія. Ти ближчий до живої природи.
— А люди? Як вони заселили столицю?
— Там, де є великі міста, і людей завжди стає все більше. Хто б не хотів мешкати в місті Світана й Силени?
— І що? Можна отак просто закохатись, з першого погляду? — нарешті не витримав я. Орислав засміявся своїм грубим, але добродушним сміхом.
— Не знаю. Може, історія замовчує всі деталі, бо було це все дуже давно. Може, Світан і Силена спілкувались довше, ніж розповідали мені і розповів я. Але буває по-різному. Та вони дійсно були разом і мали четверо дітей, але ті не народились Стожарами. Патрія — не монархічна держава, тут немає єдиного роду, який усім править. В кожній родині, де тече кров патрійців, може народитись Стожар. Навіть у мішаній. Підтвердженням тому є, скажімо, Стожар Дан — в нього батько патрієць, а матір — бактрійка. Як ти знаєш, Стожари періодично викуповують рабів у белатів і дають їм притулок в Патрії. Іншого способу втекти з тієї імперії немає.