— А якщо в двох колишніх підкорених народиться дитина, чи може вона бути Стожаром? — спитав я.
— Такого ще ніколи не було, тому — навряд. До речі, ти дуже неуважний, Чорногоре, — зауважив Орислав. — В нас гостя, і вже давно. Вона чула всю історію про Колісію і кілька разів навіть неголосно пчихнула, а ти нічого не зауважив.
Я круглими очима витріщився на Шукача. Він усміхнувся і підвівся, кивнувши, щоб я ішов за ним. Ми дійшли до краю галявини і Орислав відхилив гілля кущів.
В цю ж мить за деревами трохи віддалік майнули дві довгі косички. Смоляна втекла.
І до ночі додому так і не повернулася.
Розділ З
— Смоля-а-а-ано! Смоля-а-а-а-а-ано!
Голоси розносились темним лісом, відлунюючи поміж дерев і зникаючи в пітьмі. Смолоскипи потріскували, їхнє світло полохливими вогнями зринало то тут, то там. Здавалось, вогні лякались схвильованих вигуків чоловіків та жінок, що вийшли шукати маленьку дівчинку.
Ми з Ориславом йшли попереду всіх, але навіть Шукачеві було складно. Дитина — то не звір і не доросла людина. Її кроки лишали дуже маленькі сліди, а подекуди їх і взагалі не було видно — там, де землю встеляло опале листя чи мох.
— Як думаєш, вона втекла? — спитав я неголосно. — Чи заблукала?
— Гадаю, вона злякалася, що ми сваритимемось. Адже вона підслуховувала. І втекла, а тоді й заблукала, — відповів Шукач, присідаючи і оглядаючи землю. — Відведи смолоскип.
Я відійшов на кілька кроків і завів смолоскип, який в нас був один на двох, за дерево, щоб Шукачеві стало темніше. Його очі сяйнули у темряві, як в кота. Орислав вночі краще бачив без вогню, аніж із ним.
Від слів чоловіка мені стало млосно. Коли ми йшли, я повсякчас чув шурхотіння в темряві та буквально відчував, що ми не самі. І справа не в інших людях, що вийшли на пошуки Смоляни.
Ліс був повен тварин і вночі багато з них виходили на полювання.
Я приклав руку до дерева, поки Орислав завмер, вивчаючи землю, і мимоволі відчув рух. Іще один, але не такий, як ті, що були між дерев...
То був потік. Незвичайний, раніше мною не звіданий. Від несподіванки я відсмикнув руку від шорсткої кори, мов обпікшись. Але тоді торкнувся її знову і притулився ще й щокою.
Потік був у дереві. То були його сила і життя, і я відчував їх так само, як людей довкола, коли попри обережність дивився на них... якось трохи інакше. Так, як мав мене навчити робити Благодар, та я від цікавості пробував і сам. Я був дуже обачний зі своїми силами, але часом дозволяв їм наче вилитись із мене, коли це було потрібно. Або просто дуже хотілося. Інколи це відбувалося саме собою, внаслідок якоїсь провокації, як минулого року, коли я розділив ріку на дві частини. А інколи це траплялося випадково.
Як зараз.
Заплющивши очі, я завмер біля дерева, а тоді усвідомив, що контакту замало. Тому притулився до стовбура усім тілом і, впустивши смолоскип, обійняв стовбур обома руками.
— Ти що робиш, Чорногоре? — спитав здивовано Орислав, коли смолоскип із тріскотом гепнувся на землю.
— Тихо, — прошепотів я.
«Ну ж бо, розкажи мені, що ти бачив», — звернувся я до велета-клена, відчуваючи всім тілом, як під корою тече життєдайна енергія — неспішно та невпинно. Людська суть виглядала геть по-іншому — люди пломеніли почуттями та думками, і їх енергія часом навіть обпікала погляд. Тому я вкрай рідко дивився на них не так, як звичайна людина. А тут же була геть інша справа. Дерево, яке могло прожити кілька сторіч, не вигорало так швидко, воно жило повільно, а ще своєю енергією витікало крізь коріння в землю, єднаючись з іншими рослинами довкола. Крізь коріння, гілочки, навіть найменші тріщинки кори та прожилки листочків клен сповнювався свіжими силами, а тому повсякчас оновлювався і ріс. Він пульсував життям, і з заплющеними очима я навдивовижу чітко бачив, яке те життя золоте і сильне. Все дерево в моєму баченні стало мерехтливим та світлим, наче й не ніч була довкола.
Діючи інтуїтивно, я візуалізував у голові образ Смоляни з її завжди трохи розтріпаними чорними кісками і оченятами, що сяяли від передчуття пригоди, щойно дівчинка опинялась надворі.
«Покажи мені, де вона», — промовив я знову подумки, тягнучись до золотого потоку.
Поряд зі мною щось вибухнуло новою, багряною барвою. Вона сяяла цілком реально, пробиваючись крізь заплющені повіки.
Несміливо, повільно я розплющив очі.
Від клену, який обіймав, землею простелились маленькі відбитки слідів, розливаючись світлом. Що характерно, воно не виникало на пустій землі чи опалому листі — тільки там, де Смолянині ніжки торкнулись живого коріння, трави або моху. Лише ті елементи природи, що єднались у живий потік, відгукнулись на мій поклик. Але й цього було достатньо.
Я легенько поцілував кору клена, дякуючи за допомогу, і підняв із землі смолоскип.
Орислав дивився на мене уважно і, як мені видалось, вперше в його погляді була глибока повага.
— Ну що, ходімо? — спитав я.
— Ходімо, Стожаре.
А зазвичай же називав просто на ім’я.
Ми пройшли ще близько кілометра по сяючій стежині і натрапили на зарості кущів. Біля них слід обривався.
Орислав підійшов і відхилив гілки вбік.
За ними на моху спала Смоляна. Її дві кіски трохи розпатлались, як і в моїй уяві, а сукня була звично вимазана землею і травою — на непосидючій дівчинці одяг довго чистим не лишався. Обличчя вві сні було дуже мирним, але не це привертало увагу.
Довкола Смоляни мерехтіли світлячки. Але якісь незвичні...
Придивившись, я зрозумів, що то — іскри. Вони огортали Смоляну сяйливою шаллю, торкалися шкіри і волосся, але геть не завдавали шкоди дівчинці.
— А ось і наша утікачка, — мовив Шукач неголосно.
Я кивнув. Не міг повірити в те, що побачив.
— Вона — така ж, як і я?
— Так. Іще один Стожар. Тільки такого Стожара я б під водою не тримав. Ти бачиш це?
— Так.
— То іскри не від вогню земного. Від небесного. Буди свою подругу і ходімо. Треба написати листа в Колісію. Благодар казав мені раніше, що десь в цих краях є ще один маленький Стожар, який ще не проявив своєї сили, але я не думав, що ви обоє народилися в одному селі.
— Прокидайся, Іскорко, — промовив я, торкаючись Смоляниного плеча.
Благодар переводив уважний погляд з мене на Смоляну і назад. В нього були очі дивовижного відтінку весняної зелені — більше такого кольору я ніколи не зустрічав. Сиве волосся Стожара було заплетене в косу, а в неї — вплетені камінчики. Одні з них мали на собі символи мовою древніх — старовинним діалектом патрійської, а інші просто відрізнялись формою чи кольором. Напевне, вони були з різних частин Патрії.
З розповідей Орислава я знав, що Благодару вже більше сімдесяти років, хоч він і не є найстаршим із живих нині Стожарів. Але він явно був одним з найавторитетніших і, що найхарактерніше, переважно займався навчанням молодших побратимів. Він зовсім не виглядав на свій вік — мав підтягнуте сухорляве тіло та обличчя майже без зморщок. Рухи його були граційними та виваженими — Благодар завше ступав та рухався, мовби плив. Але геть не повільно, просто — красиво.
Коли я почув, хто приїхав до Мурового, то побіг сказати батькам і одразу ж влетів чолом в одвірок. Напевне, чарівно рухатись теж треба вчитися. Тепер у мене на лобі була чимала ґуля, яку ледь приховував чуб.
Одягнений Благодар був у білий одяг — туніку та штани, заправлені в високі темно-сірі шкіряні чоботи. Туніка була розшита золотими нитками. Візерунки вишивки — геометричні, багатолінійні, характерні для центральної Патрії. Чоботи Стожара були добротними, але явно пройшли багато доріг. Зараз Благодар приїхав на коні, адже поспішав, але зазвичай цей Стожар мандрував країною пішки.