Милана ж була одного з Даном зросту. Каштанове волосся — зібране у високу зачіску, на шиї, окрім медальйону-герба — ще кілька разків намиста та різноманітні ланцюжки. Одягнена жінка була в довгу темно-синю сукню з легкої тканини, розшитої внизу та на рукавах сріблом. Виглядала Милана просто чарівно, мов мудра та таємнича чаклунка з казки. Хоча такою вона й була. Погляд зеленавих очей був загадковим, з іскорками веселощів. А ще ім’я в Стожара було схоже на те, що я дав сестрі, і це викликало приємні асоціації.
Ратмир був високим красенем років тридцяти. Він мав гарно розвинену мускулатуру, яку підкреслювала чорна сорочка без рукавів, розшита на комірі білими візерунками. Руки Ратмира були вкриті татуюваннями, що зображали стилізованих тварин, а на пальцях чоловіка було кілька срібних перстнів з коштовним камінням різних кольорів. Він мав довге русяве волосся, зав’язане в хвостик на потилиці, та трохи розкосі сірі очі.
— Вітаємо в Обителі Стожарів, Чорногоре, — сказала з посмішкою Милана. — Тепер це — твоя домівка.
Я посміхнувся у відповідь:
— Радий цьому. Як і нашому знайомству.
— Гадаю, ви голодні з дороги, чи не так? — спитав хитро Дан, а тоді вказав на людей в світло-блакитному одязі, що стояли за Стожарами. То були, наскільки я зрозумів, покоївки, садівники, кухарі та інші, хто працював в Обителі. — Бо ось ця команда, яка щодня стежить, аби Стожари не загинули від голоду та не загрузли у пилюці, приготувала дещо особливе.
Я посміхнувся і, не знаючи, що ж його сказати, просто помахав челяді. Помітив, як багато з них одразу ж заусміхалися, переглядаючись. Усім було цікаво, що ж то за новий Стожар приїхав до Колісії. Люди схилили голови у відповідь на моє привітання.
— Ходімо, — Благодар рукою, яка так і була на моєму плечі, легенько підштовхнув мене до широких сходів, що вели до високих, метрів із двадцять, дверей з білого дерева. Двері були відчинені навстіж, а за ними й починався мій новий дім.
Стіни в палаці були з того ж каменю, що й екстер’єр, а от підлога — з білого, блакитного та червонястого мармуру — залежно від приміщення. Головний вестибюль був просто величезним і в ньому людина почувалась, як мураха. Він був півкруглим, високі білі колони підпирали стелю та два яруси поверхів, до яких вело п’ятеро сходів з білого мармуру. На поверхах було приблизно по десять арок-входів. Вочевидь, звідси можна втрапити в будь-яку вежу та іншу частину палацу. Поміж сходами на першому поверсі в підлозі були круглі отвори, а в них — росли дерева. І це не були якісь невеличкі декоративні деревця, ні. Їх було четверо — могутні дуб, клен, ясен та ялина. Якесь інше приміщення вони заповнили б цілком, але не такий величезний передпокій, як в Обителі Стожарів. Тут крони дерев досягали якраз рівня другого поверху, так, що поруччя по краю ярусу визирало з-за листя. Находитись тут східцями доведеться вдосталь.
Пообіч вхідних дверей в нас за спинами в стіні було чотири високих вікна з арковими верхівками. Скло в них було розділене на дві частини: внизу — прозоре, а вгорі — вітражі з геометричними патрійськими візерунками. Над головним входом було ще одне вікно — кругле. В ньому був червонястий вітраж, що зображав чотирикутну зірку.
— Сюди колись в гості велетів запрошували, раз усе таке велике? — спитав я з захватом. Стожари засміялись.
— Ні, навіть таке приміщення для велета було б замалим, — промовила Милана, поглянувши на мене весело. — Просто... гадаю, Світан вирішив, що вже як створювати щось — то дійсно величне. Але поки нам не треба дертися по сходах. Ходімо.
Пообіч дерев були вкриті різьбленням двері — не такі великі, як вхідні, метрів по п’ять заввишки. Всього їх було восьмеро, і ми зайшли в ті, що були треті ліворуч. Вже вкотре в мене відвисла щелепа.
Тут була зала — просто фантастична. Прямокутна, вона мала завдовжки метрів зо триста чи й більше і нагадувала радше поле, а не приміщення. Стіни були білими, на відміну від вестибюлю, а підлога — темно-сірою. Обіруч йшли високі вікна, що мали ту ж конструкцію, що й вестибюльні. А між ними з кіл у підлозі тягнулися білі колони та проростали рослини з в’юнкими пагонами, переплітаючись на стелі і створюючи просто неймовірний ефект. Це тільки здавалося, що тут усе кам’яне! Насправді палац був живим, не відірваним від природи і не зачиненим так, що й мурашка не втрапить. За мить я помітив, що у деяких вікнах бракувало вітражної частини скла — крізь отвори до зали втрапляли пташки, що щебетали й пурхали поміж колонами та пагонами. Вдалині, з протилежного від входу боку, я побачив довгу лаву під стіною, але розгледіти її поки не міг — надто далеко. Ми пішли в той бік.
— Як ти знаєш, Стожарів за сто років може народитися виключно дев’ять. Лишень одного разу було четверо — в часи Занепаду, але ту історію ти ще вивчатимеш, — почав неголосно Благодар. — Проте річ у тім, що нові Стожари не відходять у засвіти, аби прийшли нові. Деякі з нас живуть довго, понад сто років, а тому можуть застати ціле наступне покоління. Іноді Стожарів є десятеро, одинадцятеро, а то й більше. Тому було прийнято рішення не ставити в Головній Залі стільці чи трони, чи що там полюбляють класичні правителі. Стожари, коли всі в зборі, сидять на оцій одній лаві. Так ми почуваємось завше рівними, а ще — не надто вивищуємось перед людьми. А це дуже важливо. Ми не королі і ніколи ними не будемо, влада наша не передається кровно. Дар обирає людей незалежно від їх родоводу та кількості грошей, а тому, що рано чи пізно в Патрії народжуються ті, хто достойний отримати сили для забезпечення її процвітання.
Ми підійшли до лави — вона була зроблена з білого мармуру, але мала покриття з чорного дерева на сидінні. Мала спинку. Виглядала вишукано, але просто, не маючи жодних надзвичайних деталей.
— У цьому Залі святкуються найвизначніші події. І твій прихід — одна з них. Та ми подумали, що накривати довжелезний стіл на усю кімнату буде занадто для нашої невеликої компанії. Тут зазвичай все відбувається дуже ошатно й пафосно, з великою кількістю гостей, — промовила Милана. — Тому прошу сюди.
Вона звернула ліворуч і лише зараз я побачив, що обіруч лави є двері — невеликі, звичайної для людських помешкань висоти. Вони були сірими і тому не надто вирізнялись на тлі стіни, помережаної чудовими візерунками.
Стожар прочинила двері і ми зайшли до наступного приміщення. То була іще одна зала, але порівняно з попередньою вона була зовсім невеликою, маючи всього метрів тридцять довжини і не таку високу стелю. Тут було значно затишніше.
В каміні, що зараз не горів, все ж було дбайливо складено дрова. Стіни теж були білими, але підлога встелена м’яким червонястим килимом. Стояв довгий стіл, заставлений наїдками та напоями. Повсюди мерехтіли сонячні зайчики, втрапляючи променистими снопами світла крізь три вікна.
За столом сидів чоловік. Я відчув, що серце б’ється ще швидше, ніж до того, коли його побачив, якщо таке можливо.
Я знав, хто це. Орислав неодноразово розповідав, та й Благодар дорогою до Колісії — також.
То був найстарший з нині живих Стожарів — Верен. Він був одним із тих, про кого щойно згадував Благодар — народився ще в попередньому столітті. А оскільки й теперішнє вже майже добігло кінця, то Верен таки справді був поважного віку. Він мав десь сто двадцять років.
Був сивочолим і мав бороду, довгу та схожу на сніг. Вбраний у чисто білу одіж без жодних прикрас. Тільки чотирикутна зірка на грудях — ото й усе.