Зайшовши, всі Стожари схилили голови, і я — так само. Верен уклонився у відповідь.
— Мої вітання, юний Стожаре, — промовив він тихим, хрипкуватим голосом. Погляд волошкових очей Верена був ясним, але трохи втомленим. — Пробач, не можу встати, аби тебе привітати. Навіть Стожари з часом втрачають силу бігати, а коли тобі за сто років, то вже доводиться з тим миритися.
— Це велика честь для мене — бути тут, — сказав я так само неголосно — через хвилювання і радість. Так, я знав, що опинюсь тут... Але чекати і зрештою опинитись — речі геть різні.
— Чудово, — промовив Верен, усміхнувшись в бороду, а тоді перевів погляд на Благодара: — Благодаре, я радий, що ти повернувся. Чи було щось в дорозі, варте уваги? Окрім того, звісно, що в Муровому на тебе чекало аж двоє Стожарів. Про Смоляну нам усім теж дуже цікаво почути.
— Дорога минула добре й без особливих пригод та неприємностей, — відповів Благодар просто.
— Радий чути. Сідайте, прошу, — запросив нас усіх старий.
Я сів в одне з крісел з різьбленою спинкою і здивовано зрозумів, що воно значно комфортніше, аніж видається на перший погляд.
— Ще дещо. Я ж казав, що нового Стожара вирішили прийняти з особливою атмосферою, — нагадав Дан і плеснув в долоні. Двері до зали прочинились і зайшло четверо — двоє хлопців та двоє дівчат. Усміхнені, з інструментами. Вони вклонились і стали грати щось таке чудове й мелодійне, що на мить всі завмерли.
— Звикай, — прошепотів мені Благодар, підморгнувши. А тоді вже голосніше сказав: — Смачного!
І поклав на таріль переді мною величезний шматок пирога, що пахнув просто-таки неймовірно. Я надкусив шматочок, очікуючи на м’ясний смак, але в роті вибухнув неймовірний смаковитий аромат якихось несолодких ягід.
— А, так. Стожари не їдять нічого, задля чого було скоєно вбивство. Тут немає м’яса, звикай і до цього, — промовила Милана з посмішкою. — Згодом зрозумієш, чому так.
Я тільки знизав плечима.
Помітив, як уважно на мене знову глянув мовчун Ратмир, і став активніше жувати свій пиріг.
Немає — то й немає.
Розділ 5
Обитель Стожарів була дійсно великою — але не тільки над горою, а й під нею. Уся Колісія, як виявилось, мала не лише наземну частину, а й приховану в земних надрах. Тож не дивно, що будь-який Стожар, перш ніж «піти в широкий світ», спершу вчився саме тут — адже на обстеження та пізнання всього, прихованого в залах, бібліотеках, лабораторіях палацу на пагорбі та й усієї столиці треба було вдосталь часу.
В час, коли я розпочав своє життя та навчання в Обителі Стожарів, їх у Патрії було восьмеро — Верен, Благодар, Дан, Милана, Ратмир, я та Смоляна. Іще один Стожар вже народився, але сил своїх ще не проявив — і ми мали просто терпляче на це чекати. Так було завжди — рідко коли дитина з перших днів показувала якісь надприродні здібності. Для цього мала достатньо зміцніти розумом та тілом. З’яву на світ ще двох обранців Патрії чекали до завершення століття — а минав 2181-й рік з дня, коли Земовит був омитий сльозою велета.
Мої дні, а тоді й роки життя в Колісії стали навчанням. Воно не було обтяжливим, навіть навпаки — цікавим. І, певна річ, не таким, як у інших дітей. Я вивчав багато теорії, але акцент на ній не робився. Усе, що можна було застосувати на практиці, Стожари застосовували. Інша справа, що робити це треба було завжди з розумом, до чого я теж доріс із часом.
Щойно минуло два дні з мого приїзду, як виявилось, що на сході країни спалахнула епідемія якоїсь паскудної хвороби, назву котрої поки не визначили. Вона вразила три великих міста та зо два десятки сіл, вкриваючи тіла чорними ранами та позбавляючи життів. Спершу вирішили, що то — чума, однак згодом виявилося, що ні, бо рани виглядали геть не так. Вони були тонкими та поздовжніми, пролягаючи по венах, люди просто стікали кров’ю. Благодар, Дан та Милана вирушили туди, полишивши мене на Ратмира та Верена.
— Таке бувало раніше? Такі хвороби? Ми проїжджали кілька міст дорогою сюди, і всі поселення процвітають. Люди нормально харчуються, вулиці чисті, системи водовідведення і водопостачання працюють добре. Орислав розповідав, що раніше хвороби виникали переважно тому, що міста гинули в нечистотах, а люди недоїдали. А зараз цього немає, — сказав я, коли ми з Ратмиром наступного дня вийшли з Обителі та попрямували до центру міста. Ми йшли повсякчас донизу і я вже передчував, яким виснажливим буде підйом. Але було дуже цікаво — і очі не встигали роздивлятись все довкола. Людей на вулицях було ще небагато — нещодавно тільки зійшло сонце і місто прокидалося. Та вже звідкись долинав прекрасний аромат свіжоспеченого хліба. Моє тіло трохи опиралося швидкій ходьбі, прагнучи ще поспати, але вибору в нього особливого не було. Ратмир розбудив мене ще до світанку, аби встигнути швидко зібратись та поснідати.
— Хвороби є завжди і навіть в найбільш розвинених містах. Чистота, відчуття безпеки, гарне харчування — це все справді помагає людям бути здоровішими, жити довше, — промовив Ратмир, не стишуючи ходу. Він завжди був одягнений однаково, хіба колір сорочок без рукавів змінювався з чорного на сірий і навпаки. Мені ж видали одяг із простого сукна, хоч і більш тонкого та приємного на дотик, ніж те, що я носив в селі. Де-не-де він був помережаний простою світлою вишивкою, але геть непоказною. Я мав кілька пар нових штанів та сорочок, білизну, шкарпетки, сандалії та чоботи. Зараз крокував в сандаліях, адже останніми тижнями стояла спека, і дивувався тому, як не вмирає від неї Ратмир, що був взутий у високі шкіряні чоботи. А тим часом старший Стожар продовжив своїм приємним, негучним голосом: — Але хтось просто народжується більш схильним до якихось захворювань. Інколи їх розповсюдниками є тварини, що приходять до Патрії з-за гір та лісів або з Циркути. Ми всі можемо захворіти й померти, хоч і є надзвичайно сильними. Та Стожарові дуже важко захворіти, якщо чесно. От ти коли востаннє мав застуду?
— М-м-м... десь як ще був малий. І то не надто сильну, — здвигнув я плечима.
— Отож-бо. Але звичайні люди нездужають частіше. І тут, у столиці, теж доста хворих. Зараз сам побачиш.
— Ми йдемо до лікарні?
— Так, і насправді вже прийшли. Це, Чорногоре, — Центральна столична лікарня.
Ми зупинилися перед великою будівлею з білого каменю, що мала чотири поверхи і була доволі довгою, та, як я згодом дізнаюсь, квадратною. Вікна в лікарні були великими і, напевне, гарно наповнювали приміщення світлом. Троє подвійних дверей зі світлого дерева були входом. До центральних вели широкі сходи, а до тих, що пообіч — пологі з’їзди, адже не всі хворі можуть піднятися сходинками. Туди-сюди ходили люди — побачивши Ратмира, кожен легко кивав головою. Мені цікаво було, чи це тому, що в нього на грудях — герб Патрії, як носять усі Стожари, чи чоловіка в столиці всі знають в обличчя?
А ще мене розпирало спитати, коли й я отримаю такий медальйон, та стримувався, аби не видатись надто нахабним.
— Там, зліва, — вказав Ратмир, коли ми почали підйом до входу, — є велика в’їзна брама. Інколи хворих привозять, сам розумієш. Тут є два внутрішні двори. В одному розміщені стайні, бо лікарня має своїх коней та спеціальні вози, на яких лікарі відвідують хворих або й привозять до закладу, якщо ті не мають, як зробити це самотужки. Також саме завдяки Центральній столичній лікарні ми одразу ж дізналися про хворобу, що вторглась у східні області. Тут дуже гарно налагоджена система листування з усіма великими містами Патрії. В тому ж подвір’ї, де стайні, містяться голуб’ятні з поштовими пташками. Інше засаджене садом, і в ньому гуляють пацієнти.
Ми зайшли до прочинених дверей і опинились у просторому коридорі (хоч, звісно, порівняно з коридорами Обителі цей був як комірчина). Він ішов в обидва боки, а попереду були сходи, що вели догори, на другий поверх, та вниз — до підземель. Тут нас уже чекали двоє чоловіків в довгих темно-зелених балахонах. Вони вклонилися і Ратмир зробив те саме. Я, хоч трохи і з запізненням, повторив його дію. Все не міг звикнути до такої поштивості, хоч для місцевих вона, схоже, була цілком звичною.