— Чорногоре, не смій! Коли я казав, що ти маєш сьогодні спостерігати, то малося на увазі, що ти робитимеш це людськими очима.
Ратмирів вигук всіх злякав, і мене також, та перечити я не наважився.
Перший поверх було пройдено за чотири години. На ньому лежало шістдесят хворих, з них Ратмир взагалі не зумів допомогти десятьом, а ще п’ятнадцятьом полегшив долю, як тому чоловікові з паралічем.
Але тридцять п’ять поставив на ноги, хай навіть декому ще доведеться полежати нерухомо чи бути дуже обережним із рухами.
І це було настільки неймовірно та захопливо, що я не міг відвести погляду від Стожара. Але тут же помітив, що вперше з нашого знайомства сповнений спокійної, але такої потужної внутрішньої енергії Ратмир став блідим, як полотно. На його скронях виступив піт, а пальці ледь помітно трусились.
— Мені потрібно перепочити.
І він перепочив — буквально півгодини. Вочевидь, тут всі знали особливості харчування Стожарів, бо коли ми з двома лікарями сіли на лаву в саду, якась завбачлива доглядачка принесла тацю з ароматним трав’яним чаєм, а також тарелями з сиром, овочами, фруктами та хлібом. Поївши, Ратмир став виглядати краще. Та попереду нас ще чекало три поверхи.
Вийшли ми з лікарні, коли на вулиці вже запала пітьма. І я даремно переймався тим, що треба буде вертатись довгою дорогою догори — мій побратим був надто виснаженим. Нас завезли до Обителі на одному з лікарських возів. Я лежав на ньому поряд із Ратмиром, відчуваючи спиною солом’яний матрац, а над головами в нас мерехтіли, трохи підстрибуючи через вибоїни на дорозі, зорі.
Такого насиченого втомою і дивами дня я ще не мав.
Розділ 6
— Зосередься краще. Ти лінуєшся.
Тихий голос Верена, коли в ньому звучало зауваження, боляче вдаряв по вухах. Я прикипів очима до скельця, яке норовило вислизнути зі спітнілих пальців. Текст, який я читав через нього, розпливався. Книга не хотіла читатись...
Книга. Не хотіла. Читатись.
Таке узагалі буває?!
— Це особливо давній манускрипт, йому понад півтори тисячі років. Звичайно ж, він не хоче відкривати свій вміст перед тим, хто не в змозі зорганізувати свій розум та думки. Зріла книга потребує зрілого читача.
Отут я вже відчув злість. Зрілого читача! То не треба було забирати мене з дому на два роки раніше!
Хоча... насправді то я зопалу так подумав. Насправді мені подобалося бути тут. Навіть тоді, коли завдання в навчанні випадали якісь не надто цікаві або дуже складні. От як зараз.
Переді мною лежала книга, написана Стожаром Полевієм. За дві години, що ми з Вереном провели в бібліотеці, я зумів прочитати тільки два речення:
«Книга ця написана Стожаром Полевієм у Колісії, столиці величної Патрійської держави. Розповідь розпочато 375-року від дня, коли Земовита було омито сльозою велета і він отримав свій дар».
Тобто геть нічого цікавого і нового я не дізнався. А треба було. Бо план на сьогодні — бодай перша сторінка.
Насправді Кришталь Стожарів, оте маленьке скельце, Верен дав мені ще півроку тому. Стожари мали звичку створювати рукописи, які звичайні люди не могли прочитати. І що старіші такі тексти були, то навіть наступним Стожарам було важче їх читати — боліли очі та голова, а ще на думку починало спадати повно ідей на тему: а як би то провести цей вечір цікавіше? І в таких випадках, як правило, помагали саме такі-от чарівні скельця, крізь які текст читався легко й без перешкод.
Та я чомусь не міг читати книги, яким була понад тисяча років, навіть із цим скельцем. Ну не міг і все!
— Уяви перед собою скелю. Припустімо, ця книга саме нею і є, — промовив терпляче Верен, погладжуючи свою пухнасту білу бороду. Я на мить відволікся від книги, поглинутий плавними рухами його вузлуватих пальців. — Ти можеш пробувати розбити її своїм чолом. Зрештою, Стожарам і не таке вдавалось. Але навряд чи це буде найкращим варіантом. Ти можеш почати дертися на неї. Цей шлях трохи кращий, бо ти не розіб’єш чоло до крові, але скеля ж прямовисна, можна і зірватися. Та й тебе не цікавить те, що за нею. Ти маєш пройти в камінь. Скажи, що ти бачиш?
— Окремі літери, трошки — слова. Але вони мерехтять і наче починають утікати, коли я на них зосереджуюся. Нерухомими є тільки ті речення, які я вже прочитав.
— Тоді ти маєш читати те, що є. Запиши це.
Верен змахнув рукою, і до мене по гладенькій поверхні столу ковзнули перо, каламар і шматок пергаменту.
Я записав:
«Розповідатиму ...у......Вій... б...ів з Персепо... та...»
Показав листка Верену. Той кивнув.
— Дивись уважно на «у». Вона вже не рухається?
— Трохи. Але не так, як прогалина після неї. Чому?
— Бо «у» є частинкою слова. Ти прочитав її, а значить, почав читати і це слово. А прогалина далі — слово, яке ще не видно зовсім.
Я знову витріщився на «у», аж очі запекли.
— «Тут»! — вигукнув я переможно і аж підскочив на стільці. — «Розповідатиму тут!»
Старий Стожар легенько кивнув.
— Читай наступні слова, частинки яких ти бачиш. А тоді пробуй ті, які ще геть розмиті.
За півгодини я нарешті зумів скласти все докупи:
«Розповідатиму тут про Війни белатів з Персеполем та Лісокраєм».
Вийшли ми з бібліотеки поночі. Я на своїх двох, а Верен виїхав на своєму кріслі з коліщатками. Він давно вже мешкав на першому поверсі.
— Доброї ночі, Чорногоре!
— Доброї ночі, Верене! І дякую за урок.
На початку навчання я якось був назвав його вчителем, але Верен сказав мені, що так говорити не слід. Просто на ім’я, і це ж стосується звертання до будь-якого Стожара. А ще раніше я переймався тим, що ж варто помагати Верену пересуватись, а ніхто, схоже, через це не непокоїться! Поки не побачив одного разу, як він помахом пальців примусив своє крісло перелетіти через поріг. Тоді я заспокоївся і зрозумів, що старий Стожар хоч і не ходить більше, але ще далеко не немічний.
Довгі сходи моєї вежі звично трохи втомили, хоч і не так, як рік тому, коли я тут оселився. З того часу сталося багато цікавого і незвичного, я освоївся в башті, де знаходились просто розкішні спальня, кабінет та купальня, та й в усій Обителі Стожарів. Але вчорашній день запам’ятався якось особливо — Благодар одягнув мені на шию кулон зі срібла й скла, що був у формі чотирикутної зірки — герба Патрії.
А все тому, що того дня я вперше зцілив людину. Маленьку дівчинку, яка потерпала від сухот. Матір привезла її з далекого району Патрії — ледь живу, бліду; вона кашляла кров’ю.
І я вперше в житті торкнувся хворої дитини без страху — що не вдасться, що заражуся, що... що станеться будь-що, але не те, чого я прагну. Так вже бувало раніше — неодноразово. Я пробував лікувати людей — але вдавалося хіба загоювати подряпини. Таке не рахувалось. Та вчора... То було неймовірно! Я просто відчув темну хворобу всередині її маленького тіла і потягнув, увібравши в себе. А тоді іншою рукою прихилився до землі — а зустрілися ми з пацієнткою не в приміщенні, на щастя, а у внутрішньому саду лікарні, — та відпустив пітьму в землю.
Щоправда, в мене носом пішла кров і я навіть похитнувся та впав би, але мене підтримав Благодар, з яким ми разом прийшли до лікарні.
Дівчинка одужала.
І я вперше зробив велику справу. За неї мене й нагородили.
Тоді ж, пропустивши крізь себе істинну суть хвороби, я усвідомив, чому старші Стожари такий тривалий час не дозволяли мені навіть емоції нездорових людей відчувати. Не лише книги потребують читачів із досвідом. Деякі справи — теж.
Але тепер то вже було позаду.
Все ще трохи втомлений і щасливий після вчорашнього, та й після нинішнього довгого, виснажливого навчання, я години зо дві сидів в купальні, просто насолоджуючись тим, як тіло розслабляється в теплій воді. Слідкував за її відблисками на кам’яних стінах.
Вирішив наступного дня, що час навідатись додому. Це займе зо три тижні — навряд чи такий відрізок часу якось негативно вплине на моє навчання. Я скучив за батьками та сестрою. Цікаво, як вона там? Мабуть, мала росте не по днях, а по годинах...