Убивцю посадили в підземелля — і вони вразили мене й захопили тим, як у Патрії, виявляється, карають за страшні злочини. Стало зрозуміло, чому їх так мало.
Того чоловіка скували ланцюгами, які палили його тіло і вдень, і вночі. Сирі темні коридори тремтіли від волань таких, як він. Та мені важко було відчувати жалість — надто добре ще пам’ятав мертві тіла жінок, побачені за завісою часу.
Ті ланцюги були винаходом Стожарів.
Той чоловік витримав у них два місяці, перш ніж помер.
Спогади накривали мене з головою щоразу, як я опинявся під землею, і важко було з цим щось зробити. Навіть зараз, спускаючись в прохолодне, хоч і гарно освітлене кульками з сяйво-каменем підземелля, стіни якого були з білої породи, а підлога на східцях вкрита килимом, я мимоволі зіщулився.
Добре, що хоч дихати є чим. В Патрії працювало справно не лише водопостачання, а й вентиляція в підземеллях. Звідси нагору вела система труб, забезпечуючи оновлення повітря.
— Все гаразд? — спитав Благодар, озирнувшись.
— Так, — відповів я, відганяючи дурні думки.
— Ти недолюблюєш підземелля.
— Трохи.
— Не переймайся, ці — найбезпечніші у всій країні. Їх же створив Світан, — мовив підбадьорливо старий Стожар.
Я знав ці підземелля непогано, та не досконало. Перший підземний поверх займали різні зали, наповнені книгами й речами, які не варто було показувати стороннім. Якщо спускався далі вглиб, то опинявся в сховищі давніх предметів — шоломів та зброї воїнів ще з часів боротьби з велетами, навіть велетових обладунків. Якось я запитав у Верена, навіщо все це зберігати, займаючи так багато місця хоч і в просторих, та ж не безрозмірних підземних залах. На що той відповів: «Ніхто досі не придумав, що ж іще з ними робити». І більше питань в мене не виникало. Другий поверх вже не провітрювався так добре — вентиляцію встановлювали пізніше, років за п’ятсот після створення палацу, і довбати стіни так глибоко ніхто не наважувався.
Третій ярус був найнижчим і тут я бував усього раз чи два — суто для ознайомлення. Бо в цьому місці не було зал та сховищ, лише центр розгалуженої системи ходів, якими можна було потрапити в будь-який куточок міста. Карта цих ходів була всього одна, зберігалася в Благодара, — і мене примусили запам’ятати її назубок ще на третьому році навчання. Розповідати про цей ярус не було дозволено навіть патрійцям, навіть найдовіренішим. Бо то була таємниця і велика відповідальність суто Стожарів.
Вхід туди був геть некомфортним, бо замаскованим. То був люк, накритий плитою, що нічим не відрізнялась від сусідніх, у кутку однієї з підземних зал, прямо за величезним іржавим шоломом. Ту плиту було б важко підняти одній людині, але не тоді, коли мова йшла про Стожара.
Ходи ці свого часу створив вже не Світан, а його послідовники. Навіщо — я розумів, хоч і не озвучував. А для чого ж підземні переходи робляться? То й додатковий ресурс, коли треба бути непомітним, і перевага, і — захід безпеки. Колишні Стожари перестрахувалися.
Навіщо? Я навіть не хотів про це думати. Але є таке — то й добре.
Ми сплигнули в люк.
Ці переходи таки скидались на ті, яких я боявся. Вони не провітрювалися, на стінах тут не було світильників, а на вогкому темному камінні стін повзали слимаки та якісь страшні ящірки. Ну, добре, що хоч камінням все обкладено, а не просто земля.
— Я пам’ятаю, що ти гарно вивчив карту. Але вона неповна. Я покажу тобі дещо, а ти запам’ятовуй дорогу, — мовив неголосно Благодар, засвічуючи над рукою вогник.
Я пішов за ним.
Крокували ми хвилин із десять, кілька разів звертаючи то праворуч, то ліворуч. Насправді запам’ятовував я легко. Аж раптом старий зупинився просто посеред тунелю, і ми мало не зіштовхнулись.
— Скільки кроків я зробив від повороту? — спитав Благодар, обертаючись до мене. Світло сріблястого вогню робило його риси обличчя схожими на статую.
— Е-е-е... — я й гадки не мав.
— Шістнадцять. Не забудь.
І він штовхнув стіну ліворуч від себе.
Виявилось, що там двері, замасковані під кладку.
Розділ 7
Сріблястий вогник над долонею Благодара перетворився на справжній гарячий вогонь і Стожар опустив його в ємність ліворуч від входу. Виявилось, що то ринва, наповнена олією, і тягнулася вона на багато метрів, оточуючи всю залу. Що далі пробігав вогонь, то яскравіше ставало довкола, і ось нарешті стало видно геть усе.
Ми опинилися на краю великої круглої підземної зали. Білі колись, та тепер потемнілі від вологи й часу колони виростали з долівки, розташувавшись біля стін, і підпирали стелю високо вгорі. Її не було видно в пітьмі. Підлога тут була з плит білого та різних відтінків червоного кольорів — і якийсь час знадобився мені, аби зрозуміти, що то викладене величезне зображення чотирикутної зірки. Я вдруге бачив її в такому забарвленні — на прапорах і малюнках вона зазвичай була сріблястою. Тільки вітраж над головним входом до Обителі був червонястим. Багряно-золотисті відблиски вогню танцювали на підлозі і видавалось, наче зірка трохи тремтить чи дихає.
У мене по спині побігли мурашки.
Посередині зали була зрізана колона, до вершини якої вели сходи. Розташовувалась вона якраз по центру зірки, а на верхівці її щось стояло... чаша, точно, чаша! Та те дивне підвищення не було єдиним, що заслуговувало на увагу. Довкола нього, наче уламки, всаджені з силою в плити підлоги, було дев’ятеро дзеркал.
Благодар пішов уперед і жестом запросив за собою. Я підкорився.
Ми підійшли до краю кола з дзеркал. Усі вони були кривобокими, нагадували уламки. Їх не вкривав порох, як можна було очікувати під землею. Сторонами, що показували відображення, свічада були повернуті до підвищення.
— Дивись уважно.
Благодар знову махнув рукою і цього разу вогонь спалахнув ще й біля підніжжя сходинок, що вели до чаші. Як виявилось, там були спеціальні заглибники в камені.
Світло заграло барвами, розростаючись, і раптом сталося щось дивне й неймовірне. Вогонь, відображаючись в дзеркалах, полинув до них цілком виразними промінчиками. Промінці ці ширились, пов’язуючи не лише джерела світла й дзеркала, а й самі кривобокі уламки між собою, створюючи дивовижне мереживо. Нарешті всі вони з’єднались в одній точці — на верхівці зрізаної колони, освітивши чашу, яка виявилася білою, мов сніг. Тут тільки я зауважив, що дзеркала вбиті в долівку під кутом, всі вони ледь западали назад.
— Що ти бачиш? — спитав мене Благодар, уважно дивлячись у вічі.
— Дев’ятикутну зірку, — відповів я тихо. Це справді була вона — я кинув погляд на талісман в себе на грудях. Герб завжди мав всередині мереживо. Та тільки до країв воно дотикалось виключно дев’ятьма кутами — і те відкриття видавалось насправді дивовижним.
— Символ Патрії було створено тут, Чорногоре. Люди завжди любили число чотири — вони створювали по чотири кути в кімнаті, по чотири ніжки в столу. Світ має чотири сторони, а кожен з нас — чотири кінцівки. Свого часу навіть Силена народила Світанові чотирьох дітей, і вважалось, що це ще одне підтвердження благословенності їх союзу. Коли фортеця оточена захисниками з усіх чотирьох сторін, то ворог не має як підступити. Але коли в цій фортеці ще й дев’ятеро Стожарів — тоді Патрію не здолати. А тут — її серце, заховане від усіх. Давай-но підіймемось, і я ще дещо тобі розповім.
Ми зайшли в мереживо світла і воно частково розірвалося. Пил злітав у повітря від кожного кроку, хмарками з’являючись у промінні позаду. Я давно не відчував такої цікавості і якогось аж сакрального хвилювання.
Чаша була білосніжною і, здавалось, час її не торкався. Всередині щось виблискувало, але через те, що всі джерела світла були внизу, при долівці, то розгледіти вміст я не міг. Для цього присвітив собі рукою.