Вода. Звичайна чиста вода.
— Вона не пересихає й не забруднюється ось уже два тисячоліття. З цієї чаші перший ковток зробив Світан, коли зайшов до Обителі. Він створив посудину разом із палацом, і ніхто не знає, чи зумисне. Та саме в ту мить, коли води з місця, створеного ним і піднятого з землі, сповнили Стожара, він став єдиний з Патрією і закріпив цей союз між нею та усіма своїми наступниками. В державі надзвичайно шанують Земовита, і це правильно, але він все ж був більше миротворцем, аніж створювачем чогось нового. Та систему нині існуючої Патрії, основу її безпеки і єдності створив його син. Поглянь на цю чашу. Не так, як звичайна людина.
Тут був не просто центр зірки, викладеної плитами на підлозі, і навіть не тієї, що була створена променями, відбитими з дзеркал. Тут дійсно було серце Патрії, як висловився Благодар. Сказав він це цілком щиро.
Усі існуючі промені, нитки та мотузки почуттів, дій, думок, сил, прагнень сходились в єдину точку в джерельній воді, що наповнювала чашу. Та не мала жодних прикрас — була просто кам’яною, хоч і майстерно зробленою, за розміром хіба трохи більшою за ті чаші, в яких так красиво часом подавали солодкі вина, які в столиці чомусь прийнято було пити з кам’яних келихів. Може, та традиція мала справді глибоке коріння?
Я думав, що осліпну від сяйва, що оточувало посудину, але водночас не міг відвести очей. Коли дивився на воду не простим зором, то бачив, що вона переливається сріблом і чистотою.
— Надпий, Стожаре. Це буде твоя присяга на вірність і служіння державі Патрії та її народу.
І я тремтячими руками підняв сяйливе диво та торкнувся вінцями губ. Перехилив і зробив ковток.
Срібло сили й безмежної свободи сповнило мене та пройшло думками, нервами, навіть найменшими волосинками на тілі. Я був такий, як і раніше, але й інший. Могутніший, кращий, милосердніший, мудріший. Інший. Дар, даний мені як діамант, отримав огранку, а я — щось незгасиме й сильне в серці, що віднині єднало мене зі світом Патрії ще сильніше. Ще глибше. Відвертіше.
Довіку.
Розділ 8
Це так довго снилося мені. Схлипування Смоляни, що завмерла в мене на грудях, прислухаючись до серцебиття. Повернення до світу живих людей, сонця, курних доріг, галасливих міст. Звістка про те, що доки мене шукали, помер Верен. Він до останнього був переконаний, що я ще живий, хоч ніхто не міг знайти чи бодай відчути мене або ж мій дар.
То був мій найгірший кошмар останніх десяти років.
Я схопився і мало не впав з лави спиною назад, коли поряд хтось гримнув палітуркою книги, закриваючи товстезний рукопис. У мене боліла щока — бо ж нею я лежав на іншій розгорнутій книзі, в якій розповідалось про часи Занепаду — про роки, коли велети стали відходити на південь держави і засинати. Вони знаходили глибокі урвища й яруги та лягали в них, немовби в колиски, а тоді відходили у світ сновидінь. Колись найгірші вороги, та згодом — звичні й навіть вірні співвітчизники людей на всі питання стурбованих патрійців відповідали, що «Патрія кличе їх спати». За кілька століть тіла велетів замело землею і на поверхні залишились самі голови, що почали нагадувати вкриті чагарниками й мохом скелі. Велети стали історією, так само, як і величезна частина держави, яку вони обрали собі за нічліг — вона здичавіла від такого сусідства. Міста, що колись були в тамтешніх краях, стали занепадати, люди переселялися на північ. Ніхто не хотів мешкати поряд з такими моторошними сусідами. Ану ж прокинуться? Та велети не поспішали, полишивши по собі пам’ять та сум’яття. В те століття, коли вони поснули, народилось усього четверо Стожарів, а не дев’ятеро, як зазвичай, і багато хто думав, що Патрії настає кінець. Та ні, згодом порядок відновився і країна жила що далі, то...
А десь отут, саме на цьому моменті, я й відключився, втомлений довгим переїздом. Другий день в Колісії ще не відновив моїх сил, втрачених на заболочених дорогах і в пронизаних холодом та мокрим дощем лісах. Тому я поки байдикував, а щоб не лежати весь час в ліжку, вирішив трохи почитати. Хоч ніколи цього і не лю...
— Мені потрібно, щоб ти роздягнувся! — пролунав наді мною веселий голосок і та сама рука, яка перед тим гримнула книгою, нетерпляче затарабанила пальцями по поверхні столу.
А ручка була гарна, ніжна, з тендітними пальчиками і тонким срібним браслетом, помережаним символами мови древніх.
Я випрямився і провів рукою по обличчю, зганяючи сон та даючи собі мить фори, аби виглядати більш-менш адекватно. Тоді поглянув на власницю веселого голосу і сторопів.
Впізнав. Хоч востаннє бачились ми десять років тому, а друзями були в далекому дитинстві. Якусь мить мовчав, відчуваючи, що голос десь подівся.
Всі погляди в залі були звернені до нас.
Але більшість — до неї.
Ті дві чорні коси так і лишились улюбленою Смоляниною зачіскою, хоч тепер вони не стирчали врізнобіч і не були розкошланими від лазіння по деревах і стрімкого бігу. Зараз це були коси, що досягали їй мало не колін, з вплетеними в них кришталевими намистинами та срібними нитками. Її великі, мов у лані, очі, які я колись запам’ятав синіми, тепер чомусь видались темно-зеленими. Може, раніше я просто не так в них дивився? Чи просто недостатньо уважно?
— Що, просто тут? — спитав я нарешті, надаючи обличчю виразу простака і намагаючись дивитись Смоляні у вічі, а не відволікатись на золотисту, доволі прозору тканину сукні, що вигідно підкреслювала округлі форми гарного тіла. Дівчина була невисокою, мала кругленьке обличчя. Ніс — прямий, губи — пухкі, ніжного коралового кольору. В моїх спогадах п’ятнадцятирічна Смоляна була симпатичною, але... час таки змінив її. Дуже, дуже на краще.
Вона гордо смикнула підборіддям.
— Ні, ми ж у бібліотеці. Ходи за мною.
І я пішов, вручивши неуважно книги, з якими працював, хлопчині в блакитній формі молодшого бібліотекаря, який поспішав до двох Стожарів, що було сили.
— Я ще такого не бачила. Стожар заснув у Публічній бібліотеці Колісії! Я навмисне прочекала хвилин десять, спостерігаючи за тим, як ціла юрба працівників товклась довкола, але ніхто так і не наважився поторсати тебе за плече, — промовила дівчина, звернувши на вулиці праворуч. Ми оминали високу білу будівлю бібліотеки, яка по центру мала шість поверхів, а по краям — чотири, таким чином з фасаду нагадуючи хвилю. Це була одна з найгарніших будівель столиці.
— Куди ми йдемо? — спитав я, ніяк не відреагувавши на її слова. Насправді, якби тіло досі не ломило від утоми, я б, мабуть, згорів від сорому. Але зараз просто не мав на це сил.
— В підземелля. Я хочу показати двом своїм учням твою чудернацьку спину.
То он воно що!
Ми зайшли до прибудови, в якій і починався спуск до підземної частини Публічної бібліотеки. Наземна її половина дійсно була книгосховищем та містила величезні зали з книжковими стелажами, читальні зали та кілька аудиторій, де читалися теоретичні лекції різними вченими. Та за що всі в столиці любили це місце, то ще й за те, що воно, як і більшість будівель в Колісії, мало свій прихований бік. Підземні лабораторії, де можна було втілювати практично будь-який задум, розроблений в теорії, якщо він не ніс шкідливого чи небезпечного для городян змісту. З вибуховими сумішами тут теж працювати заборонялось. Але в лабораторіях оглядали різні цікаві знахідки й речовини, винаходили ліки, різні господарчі прилади для полегшення роботи вдома й в полі. До декотрих лабораторій доступ мали тільки деякі вчені, що заслужили таке право, а інші були відкритими для усіх бажаючих за плату, що мала покрити витрати на матеріали. В часи навчання я бував тут, а потім, як зник зі столиці, вже й не мав можливості навідатись до бібліотеки не в якості учня. От нині прийшов, та й то лише в читальний зал.
Люди, що снували площею, в центрі якої й стояла Публічна бібліотека, поглядали на нас хто з цікавістю, хто з захватом. Ще б пак, аж двоє молодих Стожарів: високий чоловік з коротким білявим волоссям, вбраний в темно-синій одяг, розшитий сріблом, а поряд з ним — невеличка чорнявка з довгими косами, що засліплювала всіх поєднанням краси й енергії.