— Це було насправді прекрасно. Рослини теж мають свідомість, але вона навіть близько не схожа на людську. І відчувати чимраз більше, глибше, фантастичніше ту велику структуру, суцільне життя було пізнанням неймовірним, навіть неочікуваним. Моя свідомість розширювалась, виходячи за межі одного тіла. Єдиним, що трохи сповільнювало її, був страх не впоратись із контролем. Страх розчинитись. Це нормально — боятись. Інстинкт самозбереження, коли він здоровий і не переростає в бездумну паніку, допомагає людині уникнути дурниць. Та коли є спокуса і можливості... ми часто нехтуємо здоровим глуздом. І я знехтував. А тоді... відкинув обережність.
Ліс довкола всуціль став золотим. Юні учні притихли і дивилися на довкілля з сумішшю захвату і передчуття чогось моторошного.
Затихли птахи, завмерло колихання вітру. Сонячних променів не стало видно в мерехтливому просторі.
— Я відчув кожне маленьке життя великого світу флори. Розчинив у ньому й своє, не маючи більше потреби бачити, чути, їсти. Я харчувався сонцем, ловлячи його пелюстками й листочками, пив воду підземних рік, вбираючи її корінням, і майже спав, заколисаний місячним сяйвом. Так минуло два роки. Я перестав бути людиною. Гілля куполом полонило моє тіло, сховавши від усього світу.
Я забрав руку — ілюзія розсіялася. Запанувало мовчання.
— Спокуса використовувати свої сили, не озираючись ні на що, може спіткати кожну людину, — мовила неголосно Смоляна, вивчаючи приголомшених дітей уважним поглядом.
— І як усе закінчилось? Як Ви знову стали собою? — спитала тоненьким голоском Зоряна.
— Коли я був ще малим, то мав подругу, молодшу на п’ять років, — мовив я, всміхнувшись. — Вона була впертим та нестримним дівчам, спершу — моїм хвостиком, а згодом стала компаньйонкою. Одного разу вона втекла до лісу, бо мала на це свої причини... ну, пов’язані з дівчачими дурощами, — Смоляна закотила очі на моїх останніх словах, але нічого не сказала. І я продовжив: — Її шукало все село. А знайшов я — малий хлопчисько з великим силами. Дівча спало, огорнене золотавим сяйвом своїх ще зовсім юних сил. А потім Смоляна знайшла мене — майже вісім років по тому.
— Коли Чорногора не було ніде більш, ніж півроку, Благодар приїхав по мене, бо інші Стожари просто не могли відчути, де знаходиться той, що пропав. Таким чином, і я своє навчання розпочала, як і Чорногір, не в п’ятнадцять, а у тринадцять. Волею випадку. Та перші півтора роки науки минули в дорозі — разом із Благодаром ми шукали зниклого Стожара. Це була дуже непевна затія, адже я з ним не бачилась понад п’ять років. Та інші Стожари вже вибились із сил, не можучи відшукати центр розчинення Чорногора в рослинному світі. Та й, чесно кажучи, ніхто не був певен, що саме з ним сталося, тільки підозрювали, що то пов’язано з його головною прив’язаністю. А коли трапляється така рідкість, що двоє Стожарів народжуються й ростуть поряд, вони мають сильніший зв’язок між собою, аніж з іншими. Тому Благодар робив усе, аби я навчилася слухати довколишній світ, читати сліди — не тільки ті, що видно очима, а й ті, які приносить вітер і шепіт тіней, вловлюючи нитки Чорногорових сил у корінні й листках. Отак місяць за місяцем ми йшли шляхами, аж доки не знайшли правильний. І він привів нас до лісу, що пролягає просто біля західного кордону Патрії. Від нього до найближчого поселення — міста Кременегора — два тижні шляху.
Смоляна замовкла і я згадав, як раптом із золота та шалу рослинної гармонії мене вихопив її плач. Сльози Смоляни стали тією росою, яка привела до тями моє оповите гіллям тіло там, де засирілий, давно безсонячний ліс поховав Стожара, що перестав бути собою. Ті хащі так просякли моїми силами, що інші на них вже не діяли. Тому Благодар та Смоляна проривали шлях голими руками. Згодом Благодар розповів мені, що дівчина йшла першою — після більш ніж року пошуків, стоптаних чобіт, повсякчасної втоми й надії вона, відчувши близьку ціль, стала нестримною. І такою — зі зраненими руками, мокрими від сліз щоками — й відшукала мене. Плакала та обіймала, аж доки не заснула. А тоді я чомусь прокинувся першим.
І ще в жодних обіймах я не почувався таким живим, як у її. До пори, коли за місяць, прийшовши до тями в Кременегорі та обговоривши все з Благодаром, не вирішив поїхати на деякий час в Срібноліс — одне з найбільших міст Патрії, що лежало на півдні і було останнім великим містом на шляху до Дикого краю. Його чудернацька назва виправдовувала себе, адже оточене місто було лісами й болотами. Як не дивно, та після своєї витівки я не боявся знову наближатись до рослин. Навпаки. У мене з’явилося величезне небажання повертатись до столиці і спілкуватися з іншими Стожарами. Я гадав, що пробуду в Срібнолісі кілька місяців або навіть рік — та лишився на десять. За цей час до мене кілька разів навідувались інші Стожари — насправді всі, кого я знав, окрім Смоляни. І я розумів, чому. Вона написала мені декілька листів, а я не відповів на жоден. Здавалось, іноді я розумів, чому. Після пережитого, а ще того факту, що за час моєї відсутності помер Верен, я почувався спустошеним та пригніченим не рік і не два. А її слова несли в собі радість та надію, вона кликала в столицю.
Я побоявся їй відповісти. Побоявся стати знову таким, як раніше — простим, життєрадісним, здатним робити щирі і величезні помилки.
Згодом це минуло. Але й листи від неї більше не приходили. І я не писав.
— Чорногоре... — вивела мене з німої задуми Смоляна. Я закліпав очима, відганяючи спогади. Вона вже не сиділа на долівці — підвелася, щойно зникла трава. Стояла між дітьми та столом і тримала в руках кругле дзеркало. Маленькі Шукачі були тихими, як мишки.
— А, так... Пробачте, — мовив я, прокашлявшись. — Ну, свого я, тим не менш, добився. І, як наслідок, отримав від природи-флори не тільки великий урок, а й безцінний подарунок.
Я розв’язав пояс і поклав його на стіл, а тоді стягнув через голову туніку. Повернувся до дітей спиною, демонструючи чудернацьке темно-зелене татуювання, яке скидалось на дуже деталізовану карту, елементи якої були поєднані тонкими ниточками.
На карті цій було зображено усі рослини Патрії й місця, де вони ростуть. Смоляна легко вдарила рамою збільшувального скла до поверхні столу, засвітивши її, а тоді піднесла прилад до моєї спини, аби Шукачі могли краще його роздивитись.
— Ось такий дивовижний дарунок в результаті небезпечної витівки, — сказала вона. — Його періодично змальовують Шукачі та Стожари, коли така карта може знадобитись в мандрах. Коли в рослинній системі країни щось змінюється, це одразу ж відображається на спині Чорногора.
— А Ви щось відчуваєте на спині, коли такі зміни відбуваються? — спитала Зоряна.
Я похитав головою.
— Я не назвав би це так. Просто мій зв’язок зі світом природи так і залишився міцним. Я не відчуваю змін саме в татуюванні, коли десь посуха чи пожежа знищує, скажімо, частину лісу або луг, та дізнаюся про це болем в струнах, які досі єднають мене з рослинами Патрії.
Я зробив плавний рух рукою і забриніли невидимі струни. Для Шукачів вони були незримими, ми ж зі Смоляною бачили їх чудово, коли дивились не по-людськи. Та порух в повітрі відчули всі.
— Домашнє завдання! — оголосила Смоляна, гасячи збільшувальне скло легким ударом об стіл. — Ви маєте дізнатись у старших Шукачів, хто востаннє звіряв карту рослинності з татуюванням Чорногора. А ще, оскільки Владан зараз не може розмовляти, то обоє в письмовій формі розповісте, що засвоїли на сьогоднішньому уроці. Ми ж за справедливість та рівність, чи не так? Чекаю вас за тиждень в залі перекладів. Це другий наземний поверх Публічної бібліотеки. Почнемо з вами вивчати мову древніх.
— А белатську ми вивчатимемо? — спитала зацікавлено рудокоса.
— Вивчатимете, але з іншими Шукачами, не зі мною. Стожари дають тільки ті уроки, які інші не можуть.
Видно було, що дівчинку аж розпирає позапитувати ще, та її спинив суворий погляд хлопчика. Він підвівся з лави і подруга змушена була наслідувати його приклад.