— Ви вільні, — мовила Смоляна.
Учні поштиво вклонились та вийшли.
Ми залишилися наодинці. Смоляна поставила збільшувальне скло в шафу, де воно зазвичай і зберігалось, а тоді промовила:
— Дякую, що допоміг, Чорногоре.
І пішла до виходу.
Я махнув рукою і стіна та двері перед нею знову стали ілюзорним лісом. Думав, що Смоляна бодай на мить зупиниться та озирнеться. Хотів... перепросити? Та хіба це вже актуально? Просто поговорити. Хоча б... Та дівчина єдиним жестом розвіяла мої чари та ще й вклала в свій рух стільки емоцій, що мене вдарило болючою хвилею.
Двері скрипнули, зачинившись за її спиною.
Розділ 9
Лист від Благодара, через який я й повернувся до столиці, не ніс в собі вимоги. Лише прохання. Бо наближалася подія, що потребувала присутності якомога більшої кількості Стожарів в Колісії — Великий Викуп. Хоч часто його називали Великим Обміном. Звичайно ж, я послухався. Та й останні місяці в Срібнолісі мене почала долати нудьга й туга за столицею, хоч я й не визнавав це до останнього.
Патрія цілком забезпечувала себе всім необхідним, хоч і мала торгові відносини з Циркутою. Дві могутні держави співіснували поряд не одне тисячоліття — звичайно ж, кожна з них мала товари унікальні, які могли зацікавити сусіда. Але то все були доволі дрібні діяння, які на загальний політичний і суспільний лад в країнах впливали дуже мало. До того ж, зважаючи на те, наскільки жорстоким був норов белатів і з якою шаленою люттю завойовували вони всіх і вся, Патрія не горіла бажанням пропускати велику їх кількість на свою територію. В давніші часи, коли Циркута нападала на близьких сусідів Патрії, остання надавала свою допомогу тим, кого хотіли поневолити. Та примусової військової служби в нашій державі давно не було, а люди, яким нічого не бракувало і які не хотіли вмирати в чужій війні, не надто поспішали віддавати життя за чужинців. Відтак і вояки в Патрії, захищеній силами Стожарів, перевелися, і незавойованих сусідів у неї не залишилось. Коли я читав про ті часи, то часом сердився на своїх предків, але з віком почав їх розуміти. Наша держава була величезною і потрібні були повсякчасні зусилля й праця, аби забезпечувати в ній мир та лад. А якщо втягнути її в чужу війну, це може призвести до великої біди й на своїй же землі. Вони надійно захистили кордони. До того ж Стожари вигадали свій спосіб помагати тим, кого з часом стали називати підкореними.
Багата Патрія викуповувала їх у Циркути. Таким чином, скажімо, свободу отримала бактрійка Місена — матір Стожара Дана. Циркута зазвичай неохоче йшла на такі угоди, але навіть такій могутній імперії було чим зацікавитись в держави-сусіда. Минулого разу Великий Викуп відбувся десять років тому — я тоді пропустив його через вже пояснену історію. Тоді Циркута поступилася п’ятьма тисячами своїх рабів в обмін на корабель, навантажений сяйво-каменем. То була надзвичайно висока ціна, адже за такий камінчик, що був розміром з перепелине яйце, можна було купити пару коней. Сяйво-камінь був цінніший за золото, надзвичайно рідкісний і явно корисніший. Доволі часто саме його, а не золоті, срібні й мідні монети, які були в обігу в Патрії, використовували в торгівлі.
Та людина — не кінь. Оцінювати її життя не можна взагалі.
Белати ж робили це, і коли Патрія виказувала свою готовність купити свободу людям, то називали високу ціну.
А Стожари були відповідальними за її сплату.
Великий Викуп, чи то поки лиш узгодження ціни, мало відбутись за місяць, на початку жовтня. Ратмир був у іншому місті і ще не повернувся, а Дан, що останній рік і так жив на півночі країни, мав зустріти делегацію белатів і супроводити їх в столицю. Тим часом всі займалися своїми справами.
Я познайомився з двома Стожарами, з якими ми ще не бачились. Обоє були дівчатами, тільки молодша Яртура мала ще п’ятнадцять років і проходила навчання, а старшій, Всеславі, було двадцять два і вона вже займала місце серед оборонців Патрії.
Столиця була такою ж, як і в час, коли я покинув її десять років тому, та водночас і якоюсь трохи інакшою. Та чого дивуватись? Час не зупиняється.
Смоляна не те щоб ігнорувала мене, ні. Ми бачилися за вечерями, які зазвичай відбувались в тому залі, де я вперше сидів за столом в компанії Стожарів. Коли ми не мали інших справ, то приходили сюди поспілкуватися за трапезою. Це скидалось на сімейні вечері, та й теми були чимось схожими — одні розповідали про успіхи в навчанні, інші — про те, як почуваються люди й тварини, рослини; які новини чути. От тільки різниця полягала в тому, що обговорення наші зазвичай стосувалися не однієї сім’ї, вулиці чи навіть міста, а цілої країни.
І часом ми зі Смоляною перекидалися кількома словами чи реченнями, вона завжди була дуже поштивою та холодною. А з іншими незмінно жартувала та сміялась. Подекуди я помічав, як дивиться то на неї, то на мене Благодар, та зрозуміти його емоції в такі миті мені було несила.
— Який же я щасливий тебе бачити, Чорногоре!
Ми з Ратмиром обійнялись так, мовби дві скелі зіштовхнулись. І я відчував радість — просто невимовну. Видавалось, наче я давно не бачив не те що друга, не те що іншого Стожара, — брата. А брат мав тепер сиві пасма в русявому волоссі та не надто глибоке, але цілком помітне мереживо зморщок на обличчі. Мандрівка позначилась на його щоках колючою щетиною. Та в основному Ратмир майже не змінився — все така ж сорочка без рукавів, руки в татуюваннях, високі шкіряні чоботи. І все дуже, дуже запилюжене.
— Здається, в кожному місті мене заставала нова погода. Дощ, спека, дощ, спека... а в Озерії ще й застав катастрофу — там лупали скелю, щоб зробити тунель, бо важко в південному напрямку з міста їхати, доводиться робити величезний гак. Та довбати камінь не так важко, виявляється, як часом подумати головою. Під ту скелю затікає ріка Вільнура. І, як виявилось, вона й сама вже проробила тунель, а каменярі втрапили на нього, та ще й на згині русла, так, що річку прорвало і затопило половину міста. П’ятдесят чоловік втопились, ще половина Озерії без даху над головою... Простирчав там зайвий тиждень, борсаючись в безкінечному болоті, заганяючи Вільнуру в колишнє русло та лагодячи скелю. Потім ще місто відбудовував, то взагалі якийсь кошмар. Я ж не Благодар, з каменем так добре не ладнаю. А вони ще й бояться сказати, щоб мене не розсердити і не засмутити. Хотів одним махом поробити все, наслідуючи Світана. І наробив — там хата без вікон, там без дверей. Там — з двома дверима поряд або з трьома стінами.
Я засміявся. А от Ратмир, навпаки, виглядав зворохобленим та надміру емоційним, що було геть на нього не схоже. Вочевидь, пригода була ще та. Він приїхав узагалі не попередивши, та й містом промчав із каптуром на голові, бо після мандрів не хотів, аби його одразу ж признавали городяни. Челядь зазнала вражаючого шоку від того, що не приготувала бенкету в честь повернення Стожара, тож поки вони метушилися, ми вийшли в сад і всілися в тіні великої яблуні. Звідси було гарно видно Світанове плесо й спуск до західної частини міста. Сонце вже хилилось до горизонту і пейзаж був просто фантастичний. Золотисто-червоні промені пробивались крізь довгі тонкі хмарини, вкриваючи Колісію смугами світла й тіні. Вода в озері була спокійною і нагадувала дзеркало, відбиваючи в собі небо. Стояв безвітряний, трохи жаркий вечір. Але ночі останнім часом ставали все холоднішими — і це тут, в центрі країни. В Дикому краю ж, який взагалі славився тим, що в плані погоди був у Патрії як окрема республіка, вже тиждень лили холодні дощі. На північному кордоні люди ще знемагали від духоти.
— І чим все закінчилось? — спитав я.
— Ходив від хати й до хати і все виправляв. Городяни просили мене перепочити і не перейматись тим, адже головне я зробив і вони знову були в безпеці, а перебудували б і самі. Але я ще такого сорому в житті не зазнавав, як із тим масовим будуванням, і якби так поїхав, то це обов’язково ввійшло б в історію. Причому за щось красиве мене б не згадували, а тільки за це. Та й треба було помогти тим бідолахам, те місто й так повсякчас підтоплює, бо там не лише ріки, а й озера, сам знаєш, і навесні все розливається, як божевільне.