Ратмир глибоко зітхнув і зрештою його обличчя набуло виразу, який я найкраще пам’ятав — спокою.
— А де всі інші? — спитав він.
— Благодар повів Яртуру до лікарні — вчити давати лад із хворими. Всеслава спить, вона повернулася на світанку. Де була, я не знаю, але якщо старші її не сварять, то й не моя справа. Дан белатів зустрічатиме, сидить на півночі. Милана десь за містом, поїхала на два дні. Чесно кажучи, я вернувся тиждень тому десь у такому ж стані, як і ти тепер, і просто займаюсь казна-чим та не надто лізу в ненагальні справи, а нагальних поки нема. Я мав багато роботи в Срібнолісі всі ці роки, бо ти ж знаєш, як притягує Стожар до себе всіх нужденних, стражденних та всілякі різні пригоди і скільки енергії забирає вирішення таких проблем. Це тут, у столиці, розподіл праці працює без перешкод, а коли ти сам, то й усі обов’язки — твої. Зараз просто лінуюсь і насолоджуюся життям.
Ратмир всміхнувся і кивнув. Він сам останні три роки мешкав у місті Сонцемірі на сході, де й займався тим же, чим і я — тобто усім. Лікував, правив, учив, ділив, дарував. Заповнював, коли треба, папери й писав накази — куди ж без цього. Хоча патрійське законодавство, розроблене ще за сивої давнини, справно працювало в плані майже цілковитого звільнення Стожарів від бюрократії, поклавши її на плечі мерів та управителів міст і давши нам свободу від повсякчасної нудьги за паперами. Але держава збирала податки, як і всі інші, бо ж не може бути країни без них, і часом виникали певні важливі нюанси. Та гріх було б комусь у Патрії скаржитись на здирництво. Бо з хабарництвом та розтринькуванням державних грошей і вимаганням зайвого Стожари не лінувалися мати справу.
В команді ми завжди сильніші. Та поодинці — якісь наче вільніші. Патрія величезна. Рідко коли Стожар завжди мешкає лише в столиці.
— А Смоляна де?
— Я не знаю. Не бачив її від учора.
Ратмир на мить зам’явся.
— Чорногоре, не хочеш — не відповідай. Та запитати я мушу.
Я кивнув, вже знаючи, про що він. Тут наче й не лізуть в справи інших, та однаково знають багато.
— Чому ти не відповідав їй? На листи?
Якусь мить тривала тиша.
— Якби я знав, що відповісти, я б це зробив, — зрештою зітхнув я. — Я не знаю. Просто був дурнем, зануреним у свої думки й почуття, і нічого довкола не бачив. Поїхав чим подалі, переймався через те, що Верен покинув наш світ і через мій вчинок у нас не було змоги попрощатись. І... ну, я два роки жив, як рослина, потім важко було знову стати відкритим і нормальним. На це потрібен був час. А Смоляна... її енергія манила і кликала. Вона була надзвичайно живою, і мені здавалося, що якщо я впущу її в своє життя, то вона просто його змінить. І я побоявся. Ото й усе. Боягуз.
— Не боягуз, а дурень. Дівчина, що мала б приїхати в столицю, немов королева, і посісти своє місце в Обителі, ні секунди не вагалася, коли Благодар попросив її помогти тебе знайти. Хоч їй було неймовірно страшно. Ти хоч уявляєш, наскільки? Та ми дійсно втратили з тобою зв’язок, ти постарався на славу. Та й Стожари, що мають за плечима досвід, доволі часто звикли діяти за певними вивченими схемами і правилами, так, як комфортно і звично. А її ж перевагою була юність — щирий, ще такий спраглий до знань розум, чисті душа і серце. І величезна надія знайти хлопця, з яким вона колись зростала й товаришувала. Замість того, щоб носити розкішний одяг, навчатись у бібліотеках і танцювати на прийомах, вона понад рік разом з Благодаром то пішки, то на конях блукала курними дорогами, шукаючи тебе. А потім не дочекалася навіть вдячності.
— Я подякував. Тоді, — промовив я тихо.
— Словами. А опісля діями ти все зіпсував так, що важко передати. Та Земовит, певне, в гробниці перевернувся! Бовдур ти! — Ратмир таки змінився. Мене в груди вдарило його емоціями — злістю та роздратуванням. Я навіть не виставив жодного захисту — хай б’є. Заслужив.
— Я не знаю, як усе виправити. Хочу, справді. Але не знаю!
Напевне, в моєму голосі таки пролунало з надлишком щирості й відчаю, бо вираз обличчя побратима пом’якшав.
— Вона ж жінка. Ніхто не знає, як із ними все виправляти. Але пробувати варто, доки не вдасться, — мовив він знову привітно. — До того ж я знаю, де вона. І, здається, зараз той час, коли вона тебе не відштовхне. Поглянь на її емоції.
— Ти про що? — округлив я очі. Ратмир вказав рукою на озеро.
Такого я ще не бачив.
Дев’ять дзеркал кривої форми відбивали світло полум’яних язиків і творили мереживо променів, що возз’єднувались у білій чаші. Тільки мереживо те було неповним, бо дістатись променям до одного дзеркала не давала невисока фігура. Її плечі були опущеними.
Довкола Смоляни кружляв вихор з іскор — часом котрась вихоплювалась, вилітала з освітленого кола і втрапляла в стіну. Маленькі іскринки насправді мали в собі велику енергію — бо саме від таких дотиків Світанове плесо нагорі й вкривалось великими брижами, а Обитель ледь здригалася. Звичайно ж, для того, аби навіть трішки нашкодити грандіозних розмірів Обителі, такого було замало, але щоб зрозуміти, що Стожар переживає не найкращі часи в своїх емоціях — достатньо.
Опісля того, як я скуштував води з чаші в центрі освітленого кола, то був тут ще кілька разів. Це місце викликало величезну цікавість — і недарма. Адже дзеркала насправді були зроблені не зі скла й срібла, а з посрібленого кришталю. Шматочки від них ми й використовували, як Кришталі Стожарів. Ті маленькі предмети допомагали читати давні книги, концентрувати енергію та увагу і мали багато інших корисних властивостей. А ще вони полегшували споглядання майбутнього. Ми могли просто відхиляти завісу простору й заглядати «наперед», проте часто видиво, що відкривалося за тією завісою, було таким хаотичним і пістрявим, що зрозуміти щось було важко. І що віддаленішим було те майбутнє, що більше лишалося до нього часу — то важче було його зрозуміти. Споглядання ж видінь через Кришталь допомагало сконцентруватись на певних деталях. Зазвичай прийдешнє було ефемерним, та якось так склалося, що в кожному дні чи році, який настане, є речі, що наче заплановані долею. Їх змінити можна, але важче, аніж усе інше, хаотичне, бо вони є наслідками важливих, переломних моментів, і від таких миттєвостей і відштовхується творення всього іншого в часі й просторі. Споглядання через Кришталь помагає роздивитись саме такі «ключові» моменти майбутнього, аби зрозуміти, що ж у ньому станеться з найбільшою вірогідністю.
Та часом навіть ці скельця не надто приходили на допомогу. Бо час — то завжди дуже химерна річ, він має свої закони і, якщо можна так висловитись, — норов. Побачивши вихор зображень у дзеркалі перед Смоляною, я зрозумів, що вона вирішила зазирнути в майбутнє не просто за допомогою свого кишенькового Кришталю, а через джерело його властивостей. Стожари робили так тільки в моменти, коли це справді було важливим. Тут, в епіцентрі творення Патрії, мирної і сильної, в серці столиці й Обителі ми завше були наймогутнішими.
Але ніколи — всесильними.
Судячи з того, що іскор ставало дедалі більше, а тіло дівчини — напруженішим, їй не вдавалося побачити бажане, навіть застосувавши всі можливі ресурси. Я мовчки ввійшов в освітлене коло і зупинився за Смоляною. В дзеркалі на мить зустрівся з нею поглядом, а тоді відображення знову стрімко втратило реальність, перетворившись на хаос зі світла й тіней, що рухались, кружляли й витанцьовували, нагадуючи коловорот у гірській річці. Зображення лякало й захоплювало своєю нестримною динамікою, від нього паморочилось в голові. Смоляна простягла руки й торкнулась країв дзеркала — і коловорот раптом завмер, показавши вікно, що було над головним входом до Обителі — те саме, де була величезна патрійська зоря. Майнула тінь, наче вікно вкрило якоюсь попоною — і зображення миттєво закрутилося, знову ставши незрозумілим.
Смоляна спересердя тупнула ногою і хотіла вже забрати руки з дзеркала, як я накрив їх своїми. Її маленькі долоні втонули в моїх, а тілом, притулившись до її, я відчув, як дівчина тремтить.