— Спокійніше, — прошепотів я, спрямовуючи в руки тепло сили. Відчув те ж, що й Смоляна — густу стіну на межі світу справжнього і його віддзеркалення. Стіна ця не була твердою, але тягнулася, вигиналась і не хотіла пропускати нас наскрізь. Смоляна з її норовом та усвідомленням сили намагалася пробитись силою, впертістю. Та це не завжди спрацьовує.
— Ти маєш поглянути крізь неї. Не розірвати її, а зробити прозорою. Уяви, що перешкода затуманена, але можна туман розвіяти, — так само тихо проказав я, нахилившись дівчині до вуха. Вона була нижчою за мене більш ніж на голову і попри те, якою міццю володіла, мені видалась у цю мить беззахисною. Від мого дихання на своїй шкірі Смоляна ледь здригнулася.
Її пальці, що судомно стискали дзеркало, трохи розслабились. Я поглянув на вихор перед нами зором Стожара — і побачив, як той трохи сповільнився.
— Іншим зором.
Смоляна послухалась. Ми ще довго стояли так, майже обіймаючись, ловлячи відблиски чогось у зображенні, видивляючись, відчуваючи потоки сили в ньому. Я пропускав свою енергію в дзеркало крізь долоні Смоляни, не запитуючи, навіщо і чому. Вона хотіла щось розгледіти — хай. Варто тільки допомогти їй в цьому, обережно, аби не збити з пантелику.
Знову з’явився вітраж. І вдруге — те саме видіння. Як його накрила попона. Та перед тим, як вона опустилася, скло відбило в собі червоні полум’яні язики.
А тоді чорнявка раптом обм’якла і впала б, якби я її не підхопив.
Розділ 10
— Просто темна тривога, ото й усе. Хотіла зрозуміти, з чим вона пов’язана. Вже зо два тижні не можу нормально спати, — відповіла Смоляна неголосно. Благодар сидів на стільці поряд з її ліжком, Ратмир стояв трохи віддалік, а я — біля вікна, за яким займався світанок. Смоляна була непритомною кілька годин і ми не відходили від її ліжка, дослухаючись до пульсації її енергії та серцебиття.
— І тому треба було сидіти там так довго, що довела себе до цілковитого виснаження. А якби Чорногір не прийшов до тебе? Лежала б сама в тій залі, — мовив Благодар. В його голосі була тривога.
— Не треба мене вчити, не маленька, — буркнула дівчина. Він зітхнув:
— Я знаю. Гаразд. То ви побачили двічі те ж саме видіння — як вікно у вестибюлі закриває якась тканина? І відблиски полум’я в склі?
Дівчина кивнула.
— Але це може означати що завгодно. Може, його треба буде закрити, те вікно. З будь-якої причини. А червоне відбиття... хіба не може бути відображенням сходу сонця?
— Благодаре, я ні в чому вас не переконую. Я тому й пішла туди сама, аби всіх не збурювати. Але що бачила — те бачила. І Чорногір, між іншим, узрів те саме.
Благодар поглянув на мене — і я кивнув.
— Можливо, твоя тривога стосується Великого Викупу? Нам усім трохи не по собі через нього. В столиці буде багато белатів. Доведеться пропустити через кордон багатьох воїнів, серед них будуть Величні та їх Спадкоємці. Уже за тиждень, аби вони вчасно приїхали. Але ж ми робили це вже не раз, як і наші попередники. Дан там і він впорається, — неголосно проказав Ратмир. Я дивився на Смоляну і ловив себе на думці, що зараз вона виглядає ще беззахиснішою, ніж у тому підземеллі — бліда, з підпухлими очима, з губами, міцно стисненими щоразу, коли не треба було говорити. Та очі її палали рішучістю.
— Ратмире, не варто говорити зі мною, як з дитиною. Я все чудово усвідомлюю. Просто ви теж маєте мене розуміти.
— Ми розуміємо. Але ж це не означає, що нам не варто тебе заспокоювати, чи не так? — сказав старий Стожар.
Смоляна поглянула на Благодара вже спокійніше.
— Так. Пробач за різкість. Вже можете не перейматися, я в порядку. Хочу ще трохи відпочити, якщо ваша ласка. До речі, Ратмире, рада, що приїхав. За своїм буркотінням забула про це.
Ратмир ледь вклонився їй і я помітив, що очі його стали чомусь сумними. Ледь пересилив себе, аби не поглянути на його емоції. Не пасує.
— Відпочивай, впертий Стожаре, — промовив Благодар і, легенько провівши рукою по голові Смоляни, пішов до виходу. Я теж обернувся, щоб покинути Смолянину спальню, але мене спинив її голос:
— Чорногоре, лишись на хвилинку. Якщо тобі не важко.
— Так, звісно.
Ратмир та Благодар пішли, а я вирішив, що годі вже стовбичити на порозі, і всівся на стілець поряд із ліжком. Погляд мимоволі втупився в постіль — такої гарної я ще не бачив. Вона складалась з шифонової тканини, зшитої в кілька разів, кожен шар якої мав свій колір — від чорного до темно-синього чи фіолетового. А між ними було вшито сріблясті блискітки. Здавалося, що ліжко Смоляни вкрите нічним небом. Тканина мерехтіла й переливалася, то показуючи, то приховуючи маленькі «зірочки». Я згадав, як мерехтіли завше в косах Смоляни кришталеві намистини. Краса.
Зараз її волосся не було заплетене і вільно спадало плечима, огортаючи дівчину. На тлі його чорноти й темної постелі її лице видавалось іще блідішим. Очі синіли.
Спальня Смоляни була схожою на мою — та й вежі наші були збудовані по сусідству. Так само троє вузьких високих вікон та такі ж двері, за якими — балкон, що оперізував усю вежу і від провалля під ногами був відділений мармуровим парапетом. Тільки мій не мав жодних прикрас, був білим та й усе, а Смолянин обплітали пагони з червоними трояндами. Схоже, то були її улюблені квіти. Стіни всередині спальні такого ж кольору, як із зовні, тільки стеля — темно-синя, як і постіль, і такі ж фіранки на стінах і балконних дверях. Легкі, а через те, що вікна прочинені навстіж, розвіваються нестримними хвилями. В мене стояла одна шафа з одягом, а в Смоляни — дві. Ну, звісно, в жінок завжди більше вбрання. І дзеркало на стіні значно більше. А ще — туалетний столик з іще одним дзеркальцем і м’яким кріслом поруч. На столику — різні баночки-скляночки. Навпроти дзеркала, ліворуч від ліжка — камін. Підлога вкрита розкішним килимом темно-вишневого кольору. Ліжко й усі інші меблі — білі.
Попри те, що до десятирічного від’їзду я тривалий час мешкав в Обителі, ніколи особливо не заморочувався інтер’єром своєї кімнати. Там все було таке ж, як і в перший день, коли я поселився в ній. В Смоляниній же спальні явно відчувалась її рука.
— Чорногоре, коли ти так довго дивишся в одну точку, це мене лякає.
Я здригнувся від її голосу. А й справді — так і витріщався на край простирадла, всі інші роздуми були суто в голові. Спальню встиг роздивитись до деталей за ті кілька годин, що тут простирчав. І тепер міг би відтворити її в голові з заплющеними очима.
— Пробач.
— Та ні, нічого, — дівчина підтягнула до себе простирадло і зіщулилась. Я махнув рукою — і вікна зачинились.
— Побережись, — мовив я, глянувши на неї. — Ти дуже бліда.
— Буває. Я... просто хотіла подякувати. Я б там посивіла від упертості, та вдруге нічого б не розгледіла. Дякую, що допоміг, а потім ще й приніс сюди. Не уявляю, як можна когось так високо донести, — Смоляна говорила тихенько і це геть не було на неї схоже. Я вже звик до того, що дивлячись на мене, дівчина уміла виразити в своєму погляді фантастичну кількість емоцій, і часом одночасно: і злість, і зневагу, і роздратування. Інколи це було просто ігнорування, часом — цікавість. Але зараз погляд її був втомленим та сумним, і як поводитись, коли вона була такою, я не знав. З жінками так легко, коли вони веселі, і так захопливо, коли вони лютують. А от коли вони пригнічені...
Якщо чесно, я відчув, що вкрай за неї хвилююся.
— Ти дуже легенька, — відмахнувся. Справді проніс її увесь шлях на руках. Просто боявся відпустити. Не віддав навіть Ратмиру, коли той прибіг на допомогу, і не довірив Благодару. Терпіти не міг відчуття провини, але разом із неспокоєм від того, що трапилось в підземеллі, воно посилилось, і я зрозумів, що це і є мій шанс налагодити стосунки з цим дівчиськом. Яке вже насправді давно не дівчисько, а сильна, вродлива жінка, яку я колись образив. — Смоляно, пробач.