Я відчула, як мороз пройшовся спиною, але стрималася. Не час. Ми наближаємось до першої цілі.
— Ми перетнемо кордон Бактрії, пройдемо заставу. Документи у всіх на місці?
Ми закивали. Всевлад роздобув нам ретельно прописані та пропечатані сувої ще на півночі Метейського краю. Ми з Тарасом отримали навіть перстені, які було наказано носити на вказівному пальці правиці. Кутастий візерунок позначав рід, до якого нас «причислили», а також повторювався в наших посвідченнях особи. Сервуси мали свої посвідчення. Тільки дарвенхардці нічого такого не тримали при собі — бо хіба може виникнути в когось питання, з ким мають справу, побачивши рідкісну зброю?
Я уявлення не мала, де Всевлад усе те взяв, але ж... не варто було забувати, хто він такий.
— Як звуть лікаря, до якого ми прямуємо? — звернулася Ханна до мене, запитально піднявши брови. Ми розвивали історію Тарасової хвороби, тільки трохи змінюючи деталі залежно від обставин.
— Рахнад.
— Правильно. І якщо все буде добре, насправді ми з ним не зустрінемось.
Ми перетнули кордон і я навіть не злякалася звично застави. Такі пункти перевірки були розташовані біля всіх основних доріг у тих місцях, де стикалися частини імперії. Тому що те, що побачили очі за будівлею зі стражниками, було значно, значно страшніше.
То не були копальні чи кар’єри. Вони починались віддалік. І плавильні — теж. Але вздовж кордону Бактрії зіяв чорним писком довгий рівчак, засипаний людськими кістками. Через рівчак той ми переїхали містком, а я сиділа, вчепившись у коня усіма кінцівками і схиливши голову, та погляд однаково приковувало жахливе видіння почорнілих від сажі й бруду черепів, тазових кісток, рук та ніг... До горла підступила нудота; я зціпила зуби. Пахло якось дивно, кислувато.
— Навіщо? — обернулась я до Ханни, коли ми опинились далеченько від рову, самотні на широкому гостинці. Попереду було видно якесь місто, що з одного боку тулилося до високих скель. Під копитами в коней панувала хляпа — минуло майже два місяці нашої мандрівки, наближався кінець зими. Тут, у цьому регіоні, вона ніколи не була надто суворою, тому й снігу навколо вже зовсім не лишилось. Лишень болото. Увесь минулий тиждень ми проїхали під дощем. Здавалося, холод з тіла не виходив взагалі.
— Насправді туди звозять не кістки. Тіла. А тоді посипають спеціальними сумішами, аби знищити плоть та не дати їй гнити, щоб не розповсюджувались хвороби. А кістки роз’їдаються гірше. Тому й лежать ще якийсь час, — відповіла тихо дарвенхардка.
Почувся характерний звук. Ми озирнулись.
То знудило Либідь.
Зупинились на ночівлю в заїжджому дворі, що розташувався у передмісті Крамора — міста, оповитого смердючим торф’яним димом, першого на нашому шляху в Бактрії. Вірніше, я, Тарас, Ханна та Всевлад спинилися в заїжджому дворі, а Либідь, Златодара і Тигран мали піти до сервуських казарм — ми всі вже звикли до цього за час подорожі. Підкорені, навіть будучи сервусами, не мали права ночувати з белатами під одним дахом. Тигран на прощання поглянув на мене підбадьорливо, я теж відповіла йому лише поглядом. Довкола було надто багато людей. Либідь, яка досі почувалася паскудно після побаченого, тільки дивилась на нас із посірілим лицем. Златодара саме запитувала в якогось перехожого сервуса, куди їм піти на ночівлю.
Тоді всі розійшлись.
— Є кімната з чотирма ліжками? — спитав Всевлад, коли ми зайшли до великої двоповерхової будівлі. Тут не було так брудно, як надворі, але й торкатись чогось без рукавиці я б не хотіла. Одразу за дверима знаходилась якась подоба таверни, а нагору, за спиною корчмаря, що розташувався за похилою стійкою, вели побиті життям сходи. В таверні було шумно й накурено.
Тут зупинялись белати, але не з багатих родин. Взагалі я раніше думала, що всі вони ходять ошатно вдягнені та сплять повсякчас в чистоті і спокої. Та, як виявилось, ні. Скажімо, азартні гравці, які програли свої кошти, могли дозволити собі тільки найбідніші постоялі двори в мандрах. Та чого не могли зробити з будь-яким белатом — то це вигнати його на вулицю. При великих боргах, якщо вирішував суд, держава мала право забрати нерухомість та більшість майна, а у вигляді компенсації надати якесь геть невелике житло, хоч і цілком комфортне.
Попередні ночівлі в інших містах були куди приємніші. Принаймні не такі замащені. Але ми завжди зупинялися в найпростіших, найдешевших закладах. Причиною тому був Всевлад. Він намагався уникати будь-яких знайомих, особливо — знаті. Хоч, коли ми проїжджали через міста, часом бувало, що хтось вітався з ним на вулицях. Кілька разів дарвенхардець навіть відлучався кудись у справах. Спершу це примушувало нас усіх завмерти в очікуванні, навіть Ханну. Але навіть якби Всевлад вів подвійну гру, ми б про це не дізналися. Та й я щиро сподівалася, що його мета в цій подорожі, а також наші клятви убережуть чоловіка від зради.
— Ні. Є одна з одним ліжком, і одна з двома. Це все, інші зайняті, — мовив корчмар — невисокий, огрядний. Пика його була бурячковою, рідкі вуса над верхньою губою гидко смикались, коли говорив. Було видно, що чолов’яга звик поводитись не надто приязно, але в розмові з дарвенхардцем був украй стриманим.
— Годиться. Лазня є?
— Є.
— Натопи.
Золоті монети всього мить крутились на поверхні стійки, блискавично прибрані меткими пальцями чолов’яги.
— Буде зроблено, пане дарвенхардцю.
Всевлад, в свою чергу, схопив ключі, що брязнули на місце, де щойно були монети.
— Прошу за мною, шановне товариство, — мовив шинкар і пішов сходами догори.
Другий поверх не був охайнішим за перший. Тут всього було зо сім кімнат, і ті, що були вільними, як на зло, розташувались далеко одна від одної. Освітлювався коридор між ними паскудно — двома тліючими лампами з олією.
— Ось тут — одне ліжко. Але так, може, буде й зручніше, — вишкірився шинкар, штовхаючи одні з дверей.
— Анно, заходь, — мовила Ханна, пропускаючи мене попереду. — Помістимось.
Я зайшла і кинула на єдиний стілець сумку, в якій були деякі припаси, Книга Стожарів, Кришталь та змінний одяг. Дарвенхардка зняла зі спини лук, сагайдак, відщепнула портупею з ножами з талії, ще одну — зі стегна. Поскладала все поряд із тим же стільцем, хутряний плащ кинула на ліжко і втішено потягнулась. Тоді знайшла кресало, висікла іскри, запаливши єдину свічку, що стояла на підвіконні.
Я тільки сподівалася, що там, де я не розрізняла вже нічого, не сиділи притихлі щури.
Підійшла до дверей, крізь які линуло слабке світло смердючої лампи, і зачинила їх.
— Втома, здається, стала не те що станом, а настроєм, — пробурмотіла дарвенхардка. Я не відповіла і Ханна поглянула на мене: — Ти добре почуваєшся?
Я похитала головою. Сіла на ліжко — воно обізвалося гучним скрипом.
— Після того рову з кістками... не дуже. І справа не тільки в тому, що мене мало не вивертає при самій згадці про нього. Мені тут важче тримати подобу, ніж деінде. Це земля не для таких, як я.
— Це пов’язано також і з тим, що ми дуже далеко від Метейського краю?
Я ворухнула пальцями в повітрі, дивлячись на них по-іншому, не так, як звичайна людина. За пучками майнули та й зникли кілька слабких промінців. Від тієї сили, що сповнювала мене по вінця на землях Патрії, лишилось мало. Це дуже лякало мене.
— Так.
— Ну, просто не забувай, чому ми тут. Ніхто не обіцяв, що буде легко, — Ханна всілася поряд.
Насправді ми рідко розмовляли багато. Раніше чомусь уявлялося, що коли люди разом мандрують, розділяють незгоди й враження шляху, то мали б дізнаватись одне про одного щодня більше. Але ні, не з дарвенхардцями. Ми не ворогували, але й особливо довірливих відносин в компанії не виникло. Радше якийсь особливий вид товариськості.
Коли ми ночували в заїжджих дворах, то я завжди зупинялася в одній кімнаті з Ханною, а Тарас — зі Всевладом. Лишати разом двох «белатів» не наважувались в цілях безпеки. Поняття не мала, як проводили час хлопці і як розумілися між собою. Хоча Тарас знав уже багато белатських слів і спілкувався, межуючи їх із миґами, що виглядало кумедно. Ну, принаймні він вчився. І часто ми розмовляли з ним лише белатською, аби не розслаблявся. Тільки подекуди, коли вже геть нічого не розумів, я перекладала окремі слова. Це давало результат. Дні зливались одні з одними, завше був шлях та шлях, навіть страх викриття і небезпеки помалу притуплювався. Натерті ноги та сідниці в синцях від постійного гарцювання верхи часом видавалися невимовно гострішими проблемами.