— Але ми тут, у Бактрії. І тобі все ж варто подумати над тим, як вести справу далі. Раби на цих землях безіменні, їх ніхто не фіксує в жодних записах. Ми не знайдемо Вишену без твоєї допомоги, — мовила Ханна. В її голосі не було ворожості чи напруги — просто констатація факту.
— Так, звичайно. Я й сама хочу чимшвидше зрозуміти, що мені робити. Тільки... — я поглянула в блакитні очі дарвенхардки. Зараз я мала руде волосся, але однаково почувалась її двійником.
— Що? — насторожилась та.
— Що, як вона...
— ...не вижила? Це означатиме, що я запізнилася. Тоді хоча б спробуй знайти її... де вона в тому рівчаку. Хоча б приблизно.
Голос Ханни не затремтів і не видав жодної емоції. Але я вловила, зовсім слабко, та все ж — як крізь чорний кокон, що приховував її єство, пробилося щось. Промінь емоції. Не сріблястий, ні.
Іще чорніший за те, що його стримувало. Страх.
Розрадою нашого шляху було те, що майже всі заїжджі двори мали лазні. Заради гарячої пари, що виривалася з-під потоку води на розпечене каміння, можна було терпіти багато що.
Я й не подумала б раніше, що дорога робить людину такою брудною. Хоч надворі ще було холодно, але швидке просування на конях давалося взнаки. Коли тварина йшла кроком, по черзі переставляючи всі чотири ноги, можна було розслабитись і слідкувати тільки за тим, як сидиш. Втім, крок, навіть доволі швидкий, нам не підходив, адже треба було долати якомога довші відстані щодня. Тому переважно ми пускали скакунів риссю. Цей вид бігу коня передбачав, що тварина переставляла ноги парами по діагоналі, доволі потужно вдаряючи копитами об землю. І доводилось рухатись у такт із конем, аби уникнути травм і комфортно триматись верхи, поперемінно піднімаючись та опускаючись в сідло з кожним кроком. З часом це почало приносити мені задоволення і навіть біль у м’язах видавався справедливим. Але тіло пітніло і за кілька днів той піт перетворювався на кірку, а на обличчі та руках вона ще й темніла — через дорожній пил. В’їдалась в пальці чорна сажа від вогнища, волосся ставало сухим через вітер, а ще набирало запаху вогню і того, що на ньому готувалося. Нігті ламалися і задирались, а щоки, ніс, губи, чоло обвітрювались і пекли. Одяг пропахнув запахом коней.
Я б перетворилася на чудовисько, якби не чарівні пара й прохолодна купіль, які ми знаходили за кожної можливості, а ще — олійки, які мала в похідній сумці Ханна. Благо, лазні були популярними в Циркуті, ними користувались белати та дарвенхардці. Але бували й для сервусів — хоч переважно у більших містах. Тож моїм друзям, які вдавали з себе воїнів нижчого рангу, пощастило менше.
Мились ми по черзі. Спочатку — я і Ханна, тоді вже можна було поступитись місцем Всевладу й Тарасу. Останній із Ханною не сперечався, а от Всевлад намагався. Не заради того, аби вони йшли першими, а щоб ми всі — разом. Щоб, мовляв, подивитись, чи ми справді однакові в усьому. Почувши це, Ханна вперше за весь час нашого знайомства почервоніла і кинула в дарвенхардця рушником, який обмотався йому довкола голови. Ми тоді довго сміялись, а питання про купання разом більше не піднімалось.
Лазня, на відміну від будівлі, що навівала тугу, де розташовувались кімнати для спання та таверна, справляла доволі позитивне враження. Тут не панував бруд, а ділився будиночок на дві кімнати. В одній було гаряче-гаряче, стояла грубка з розпеченим у ній камінням, лежанка та відро з водою і ковшем, аби наробляти пару. В іншій були великий чан з джерельною водою та довга лава. В першій кімнаті підлога була просто дерев’яною, встеленою тканими килимками, а в другій — притрушена пахучим сіном.
Служниця видала нам чисті рушники, а за кілька монет принесла ще тарілку з печеними м’ясом та картоплею, сиром і хлібом. Та пляшку вина — на моє прохання. Не була певна, чи Ханна теж питиме, а от мені після побаченого вдень хотілось трохи задурманити голову.
— Просто прекрасно. Здається, можливість гарно помитись і попоїсти завжди була ключовою в моєму житті. Ну, коли не доводилось пильнувати, аби мене не покалічили чи не вбили, — промовила Ханна, влігшись на лежанку, встелену шкарубким коцом, і вдихаючи гарячу пару. За мить до цього, коли дівчина відвернулась від мене, я мимоволі побачила темні смуги на її спині. Всього на мить — своїм ослаблим Стожаровим зором. Інші люди не могли бачити тих давно залікованих, що й сліду не лишилось, ран.
Я теж лягла — місця для нас двох було вдосталь.
Повітря проникало в груди приємним вогким жаром, рушник на тілі видавався мало не периною, так під ним парило. Але я з радістю думала про те, як моя шкіра стає чистенькою та свіжою. Здавалося, що й голова яснішала в тій парі. Поволі, невпевнено, але думки про жахіття дня поступалися місцем сонливості. Було майже темно, горів тільки каганець в лампі та ще червоніло вугілля під камінцями в грубці.
— В школах, де ти навчалась... розкажи про них. Я ніколи не питала, але це справді цікаво. Бо в моєму світі подібного немає. Було хіба колись, ще за давніх часів... Як у таких місцях із водопостачанням? З чистотою, з одягом? — спитала я, підносячи погляд догори. Ми лежали вздовж лави, голова до голови.
— Нормально. Белати завжди гарно оснащують все, що стосується військової справи. В Сколісі нас викачували в болоті під час ранкових розминок. Якщо ти біг і не витримував — вкидали в болото. Якщо не міг віджиматись — ще й наступали на спину. Але можливість помитись опісля була завжди. Гарячий душ і гарячий сніданок — цього насправді ніколи не шкодували. Я навіть трохи набрала ваги попервах, бо вдома завжди недоїдала. Дарвенхард також забезпечував необхідним, хоч там я дуже мерзла в своїй кімнаті. В тій школі не передбачене опалення. І гаряча вода в купелі не надто рятувала. Неможливо ж весь час у ній сидіти. Але наставник навчив мене витримувати холод. До речі, Анно. Тут нас ніхто не бачить, зробись нормальною і відпочинь. — Ханнин голос звучав глухо. Вона виглядала втомленою, хоч я ніколи не могла пригадати, аби дівчина засинала раніше за мене. Але зараз видавалося, що ми перебуваємо в однаковому стані. Слова зависали в повітрі, повільно розчиняючись в пітьмі, як дим.
— Я... забула. Не подумала про це. Вже звикла до цієї маски, хоч вона й виснажує останнім часом так, як ніколи раніше. Ти права: напевне, втома стала настроєм.
Я заплющила очі і відчула, як наче хвиля злинула з обличчя, прокотившись легкою судомою по всьому тілу. Я знову стала чорнявкою та повернула справжні риси обличчя. Відчуття полегшення виявилось феноменально сильним. Втома відійшла на задній план.
— Мені поки досить. Іду в чан, — мовила я, підводячись. Стало важче дихати. — Приєднуйся. Їжа там. І... вино. Я розумію, що навряд чи нас можна назвати близькими подругами, та це не заважає нам разом випити. День був важким.
— Важким. Але... Я не вживаю алкоголь. Ніхто з нас, — мовила тихо Ханна, поглянувши мені услід. Я прочинила двері і, виходячи в сусідню кімнату, все ж озирнулась:
— Свою зброю ти теж ніколи не лишала. До цієї мандрівки.
І то була правда. Єдиним місцем, куди Ханна не брала свої сто ножів та лук зі стрілами, лишаючи їх під опікою Всевлада, була лазня.
— Якщо ти комусь розкажеш, я тебе пристрелю, — сказала дівчина, роблячи з пляшки великий ковток. Я досі вовтузилася, звикаючи до холодної води, від якої тіло все ж було в захваті. Ханна одразу сіла в чан, немовби в ньому було тепло, навіть на мить не зіщулившись.