Втерла ліктем підборіддя, передала мені вино:
— А я можу, ти знаєш.
На смак воно було доволі стерпне, з присмаком смородини. Я кивнула, випивши, а тоді потяглась за сиром і м’ясом. Довелось перехилитись з чану, і я мало не випала. Але цілі досягла. Напхала в рот стільки, скільки могла і, з зусиллям пережувавши, ковтнула. Блаженно відкинула голову на край купелі, дивлячись на темну дерев’яну стелю.
— Ти так багато розпитуєш про наш світ. Це зрозуміло, ти тепер тут. А що з твоїм?
Якусь мить я мовчала. Тоді спитала, і далі дивлячись вгору:
— Що тебе цікавить?
— Ким ти була? Хто твої батьки?
— Батько — впливовий суддя. Мама викладає історію. Батьки розлучилися п’ять років тому, відтоді я мешкала окремо, — знову на якийсь час запала тиша, я збирала думки докупи. — Я не знаю, насправді, що про себе розповісти цікавого. Я була студенткою, вивчала іноземні мови. Але вчилася так собі, якщо чесно. Зустрічалась із різними чоловіками, але ніколи не кохала. Мала товаришок, але не подруг. Якось зустріла Тараса, тоді мій світ змінився. Розійшлися через дурість в голові, як одне, так і друге. Він іншу полюбив. Я також... хоч і не впевнена, — я сіла рівніше, дістала пляшку, що стояла на підлозі, випила ще. Ханна слухала мене і вперше я помітила, що вона вміє супитись.
— Після Тараса в тебе був...
— Артур. Той, що копія Всевлада. І, реально, це дуже дивно. Навіть дивніше за нашу схожість, якщо таке можливо. В них однаковий сміх, вираз обличчя, коли дратуються, і...
— Дай пляшку.
Ханна зробила кілька ковтків, а тоді покалатала посудиною. Судячи з хлюпоту, лишилось менше половини.
— Які стосунки вас поєднували?
— Такі, як чоловіка та дружину. Тільки ми не були справжньою сім’єю, — просто сказала я. — Жили разом без законних зобов’язань. Доволі довго.
— Тобі подобалось таке життя?
— Так. Хоч якби я не мала стількох тарганів у голові, нам обом було б легше, — повела я плечима. Після першого шокуючого холоду тіло оповило тепло в воді, а тепер воно поступово почало зникати. Закортіло знову в гарячу пару.
— Тарганів у голові? — щиро здивувалась Ханна.
— Ну, так кажуть. Коли є проблеми з визначенням бажань чи щось подібне.
Я встала і потяглась за рушником. Загорнувшись, вилізла з чану та, пройшовши босими ногами по соломі, сіла на лаву. Ханна не поспішала покидати купіль. І тут я наважилась:
— А ти і Всевлад?
— Ми ніколи не були такими близькими, як ви з Артуром, — голос дівчини пролунав спокійно. Але сплеск довкола її аури видав хвилювання. Та... зніяковіння.
Відчула, що дурнувато всміхаюсь. Хміль вдарив у голову.
Спробувала приховати усмішку, але губи чомусь розтяглись ще дужче.
— Серйозно? Чому?
— Навряд чи хоч з одним своїм хлопцем ти настільки відрізнялася в плані соціального статусу й приналежності до інших народів. Перестань так посміхатись, ти мене дратуєш! — гаркнула дарвенхардка. Я, звісно ж, не послухалась. Ми вперше говорили на особисті теми. Можливо, варто було бути тактовнішою, щоб не зіпсувати спокійної атмосфери, але я не могла стриматись.
— Мені подобається наша розмова, — захихотіла.
— Та ти п’яна!
— Ти теж. Ти емоційна... ну... гм. Більше, ніж... гм. А зазвичай така... — я повела рукою в повітрі, показуючи, яка.
Промені потягнулись із простору, торкаючись моєї шкіри, невагомо сполучаючись із силою, яка текла венами. Вперше за довгий час я побачила їх так чітко.
І завмерла, відкривши рота.
— Ти мене лякаєш, — проказала Ханна замогильним голосом. — Ми не випили аж так багато.
— Вилазь, мерщій!
— Чого це?
— Просто послухайся. І не став дурних питань, — буркнула я, намагаючись не зруйнувати крихкий зв’язок.
Ханна більше не питала. Вилізла з води, обгорнулася рушником.
— Що далі?
— Сідай і візьми мене за руку. Не за цю! За ліву.
Дівчина стиснула мою долоню вологими пальцями і вичікувально завмерла. Прохолодне тремтіння прокотилося моїм тілом від місця дотику.
І я, переповнена несподіваної рішучості, схопилась правицею за найближчий промінь. Думала, він обпече, але ні — сили захистили. Я відчула, як вони прибувають, вливаються в тіло з простору, з землі. 3... дотику наших рук. Будь-яке сп’яніння миттєво покинуло мою свідомість. Я подивилася на свого блакитноокого двійника.
— Ханно, ти... ти мені допомагаєш. Що ти робиш чи думаєш?
— Нічого, — здивувалась вона.
— Це неймовірно. Але правда. Відірвана від Метейського краю, я перестала добре розуміти довколишнє середовище, сприймати його як Стожар. З тобою ця здатність повернулася.
— Вітаю, — обличчя дарвенхардки знов набуло незворушного виразу. Вона не поділяла радості відкриття. Не зрозуміла одразу, що це нам дає.
— Подумай про Вишену, — мовила я, стискаючи прохолодні пальці у відповідь. — Заплющ очі, виклич у голові її образ. Я розумію, ти можеш не пригадати усіх деталей її обличчя. Та я бачила його в спогадах Всевлада. Ти ж... згадай її сміх, емоції, що ти переживала поряд із подругою. Мені потрібен почуттєвий контакт.
Якийсь час нічого не відбувалося. Мерехтіли в повітрі безіменні промені, що вели до якихось людей, якихось облич, якихось проблем. Тріскотів ґніт у лампі. З-під дверей, що вели в сусідню кімнату, проривались хмаринки тепла і пари. З-під інших, тих, що вели надвір, помітно віяло сирістю. Все це я відчувала на вологій шкірі та волоссі, яке неприємно обліпило спину й плечі, як щось гостре, зайве. І тільки пальці Ханни були тим незворушним та чітким, на чому я справді зосередилася. Слухаючи, намагаючись відчути та сприйняти; майже не дихаючи. Очі вона заплющила, повіки ледь тремтіли.
Її рука легенько здригнулась.
І з місця дотику наших долонь пролилась, пройшла простором сліпуче-червона доріжка, переливаючись різними відтінками й почуттями.
Правою рукою я вказала напрямок.
— Північний схід. Що там? — відчувши мій порух, Ханна розплющила очі і часто заморгала, немовби на мить засліплена яскравим світлом.
— Вона... жива. Я зможу її відшукати.
— Це... тому, що ми разом випили?
Більш дурнуватого питання Ханна ще ніколи не ставила. Напевне, недаремно дарвенхардцям не можна алкоголь.
Або вона просто схвильована.
Я усміхнулась. Настав час сказати.
— Ні. Це тому, що я — Стожар. А ти — патрійка. Поряд із тобою я сильніша.
Дівчина відсмикнула руку і стиснула губи. Моя відповідь їй не сподобалась.
Розділ 2
Тієї ночі Ханна вперше заснула швидше за мене. Я слухала її тихий спокійний подих і дивилась на темно-синю латку вікна, яка хіба трохи вирізнялась на тлі чорноти стін — ніч була похмурою, світло місяця й зірок ховалось за пеленою хмар.
Повітря сповнював аромат олійки, яку ми втирали в шкіру обличчя і рук, аби вони якомога менше страждали від обвітрення. Він містив в собі нотки соснової свіжості, і від них голова йшла обертом.
Я дихала на повні груди, здавалося, що на якийсь час опинилась не в будинку, де ночували невдахи-белати, а в Дикому краю. І ось листя шурхотить під ногами, вітер проривається поміж густо сплетеним гіллям високо-високо вгорі. Дерева, грандіозні за розмірами, вчетверо більші за ті, що ростуть північніше. Їх кора — то шкіра цього світу, вона стерпіла так багато, потемніла, потріскалась. Та від цього не припинила бути живою. Ці створіння, такі несхожі на людей та тварин, несвідомі, але — живі, вплелися корінням глибоко в землю, вплелися між світами, між часом, єднаючи дні, коли були ще зовсім юними і споглядали розквіт величної держави, та ті, коли діти Патрії перетворилися на зчорнілих рабів-підкорених, метеїв. Вплелися дерева корінням в історію і не відпускають її, тримаючи пам’ять, єднаючи навіть мертве, давно зогниле, заховане від очей людських із живим світом, сповненим сонця, тепла і буяння. Скроплені кров’ю і дощами.