Ліворуч опинилася Ханна — вона кинула на мене погляд, який нічого не виражав. Здійнялась ще більша хмара куряви — то, обігнавши неспішну вервечку чи то людей, чи то вже невідь-кого, до нас під’їхав молодий сервус. Я роззирнулась — їх тут було доволі багато. Їхали пообіч шеренги підкорених, з поглядами байдужими, отупілими. І тільки той, що говорив щось до дарвенхардців, спершу поштиво вклонившись, виглядав трохи більш емоційним за статую. Але ось і він завмер та посторонився — коли перед нами на чорному баскому жеребці з’явився сивобородий чоловік із довгим сріблястим луком за спиною. Дарвенхардець. Він роздивився усю нашу компанію, затримавши на мені погляд. Щось говорив — я бачила, як рухаються ледь потріскані губи. Мабуть, він перепрошував, що доведеться очікувати, коли пройде вся шеренга, адже ланцюг не розірвати. Напевне, розпитував, хто ми і звідки. Я не знала. Відчула раптом, як до горла підступає нудота — сильніша за ту, що я відчула на кордоні, біля рову з кістками. Сморід немитих тіл, сирої землі, розтоптаної сотнями ніг, розмішаної, мовби рідке тісто, кінського поту і гною творив собою невидиму стіну, всередині якої ми всі перебували. Худі руки, ланцюги, шмаття рухалось переді мною безперервно, в якомусь особливому ритмі, повільному, та разом з тим — невпинному. Дзень-дзелень. Дзень-дзелень.
Дзень-дзелень.
Відчула, як світ довкола починає хитатись. Образи перед очима, ритм — все кренилось, нахилялось, мовби хотіло прилягти і відпочити тут, на курному шляху в Бактрії. Я ковтнула згірклу слину і спробувала сильніше стиснути гриву коня, бо вуздечка вже десь вислизнула з-поміж пальців, але ті раптом ослабли і видались гумовими. Ноги теж не хотіли слухатись — з жахом я усвідомила, що як зараз похитнусь бодай на трішки, то просто зісковзну з коня і впаду вниз, на землю, так близько до місива, створеного сотнями ніг. З шумом вдихнула, але не відчула прояснення. Губи сивого дарвенхардця все рухались, слова з них зривались з якимось своїм пульсом, Всевлад та Ханна говорили теж і деколи кивали. Дзень-дзелень. Рух не припинявся, ритм не збивався. Майнула нагайка і її ляскіт я раптом цілком чітко вирізнила в гулі, що затопив вуха. Як і тихий зойк опісля. Когось вдарили. Кинула погляд ліворуч — бив сервус. Його лице змазалось перед очима плямою ненависті й огиди, що оселилась в такому ще молодому серці. Мій захист, моя фортеця, яку я так старанно вибудувала довкола себе ще в Далекому, аби не пропускати... не відчувати...
Не співчувати.
...вона руйнувалась, кришилася. Занудило ще дужче.
Замружилась.
— Пані, з Вами все гаразд?
«Пані...»
Голос був таким знайомим, але він ніколи так раніше не казав. Ніколи не називав мене... так.
«Стожаре...»
Розплющила очі і знайшла поглядом інший, сірий і водночас сповнений тепла. В його погляді відбивалось небо.
Йому не потрібно мене обіймати, щоб захистити.
Відчуваючи, як груди стискає від затримки дихання, зробила невеликий ковток повітря. Потім — ще один, і ще. Не відводячи погляду від очей Тиграна. Тримаючись за іскорки в його райдужках, пірнаючи в темряву його зіниць.
Дзенькіт став ледь чутним, а тоді і зовсім зник. Я сіла рівніше, знову знайшла неслухняними пальцями узду. Зітхнула. В голові стало ясніше. Не дивилась на підкорених. Ні. Не зараз. Я ще не готова... і чи буду?
Заховалася. Дивилась на його біляве волосся, розвіяне вітром та припорошене пилом, на губи — стиснуті, але не так напружено, як при злості чи страху. Ні, просто він мовчав і не всміхався. Дивився на мене.
Аж тут хтось легко торкнувся мого плеча і я перевела погляд ліворуч. Ханна.
— Їдемо далі. Дорога звільнилась.
Я роззирнулась. Шеренга, прикута до одного ланцюга, вже проминула нас. З ними — сервуси. Спина дарвенхардця, що перед тим розмовляв із нашими, була вже далеко.
Попереду — вільний шлях. Я вдарила коня п’ятами.
Тонка річечка линула низиною, роблячи гак довкола скелястого виступу. В його тіні ми й зупинились на нічліг. Вода була спокійною і майже не шуміла. Неподалік розташувався широкий міст із каменю, а ще — невеликий гай.
Ми вечеряли, неголосно перемовляючись, а тоді я помітила, що Тиграна ніде немає. Поглянула на Либідь, якій Златодара з явним невдоволенням, але незмінною вправністю змінювала пов’язку на руці. Два дні тому білявка поранила собі руку гострою гілкою і тепер мусила лікувати долоню.
— А де Тигран? — спитала я.
— Пішов туди, — махнула його сестра ліворуч, вздовж берега. — Мабуть, вирішив прогулятись. Ти ж знаєш, що він не запитує дозволу.
Я кивнула, допила ароматний трав’яний чай і звелась на ноги.
— Ти куди? — спитала Златодара, дивлячись на мене з незрозумілим виразом обличчя.
— Теж прогуляюсь.
— Стожаре, не ходи сама. Тут може бути небезпечно, — мовила Либідь. Я подивилася на Ханну:
— Можна на хвильку взяти тебе за руку?
Дарвенхардка хотіла відмовити — це було видно з того, як миттєво майнув її обличчям вираз упертості. Але, вочевидь, не придумала причини і, стягнувши рукавичку, простягнула мені правицю. Я взяла її руку в свою і відразу ж відчула, як в тіло вливається енергія. Замружилась і прислухалась до внутрішніх відчуттів. Тріскотів вогонь, ледь плюскало хвильками водойми. Супутники мовчали, дивлячись на мене.
— Крім нас в радіусі кількох кілометрів нікого немає. Навіть великої звірини. Можете не перейматись.
Я відпустила долоню Ханни і подякувала кивком.
Всевлад, що до того ліниво розглядав вогонь, подивився на мене:
— Тут нікого немає, це правда. Але тоді принаймні постарайся дивитись під ноги і не впасти, перечепившись за перший же корч. Як минулого тижня.
Я спаленіла при згадці про той випадок. Я справді впала тиждень тому, коли заходила в корчму. Перечепилася на порозі і тицьнулася лицем просто в смердючу підлогу. Добре хоч, що її було встелено соломою — ніс лишився цілим. Але на мене тоді озирнулися всі присутні в закладі, навіть товста сіра кицька. Ми завжди намагались привертати поменше уваги, але того разу план тихенько винайняти кімнати зазнав фіаско.
— За собою дивись, дарвенхардцю, — буркнула я і, не чекаючи більше, пішла в пітьму.
Спершу було важко щось розгледіти, але поступово зір адаптувався. Хмари трохи розійшлися, пропускаючи слабке місячне світло. В ньому спокійна річка видавалася срібною тканиною, вкинутою на землю. І на душі мені було якось так розмірено-сумно. Та вже не настільки гірко, як вдень, коли мало не отруїлася власними враженнями.
Кроки давалися легко, тілесна втома була незначною.
— Не варто дівчині одній гуляти в темряві, — промовив Тигран. Він сидів на широкому пласкому камені біля самої води, дивлячись у протилежний від мене бік. Голови не повернув. Наш табір був вже доволі далеко — світився невеликим вогником позаду. — Можна заблукати. Або не знайти, що шукаєш.
— Я відчуваю те, що хочу знайти. Або — того, — сказала я. — Посунься.
Юнак трохи посунувся, але й далі на мене не дивився. Тільки коли я сіла — подав руку. Я вклала в його долоню свою. І одразу ж відчула, як сповнююсь теплом. Долоня Тиграна була сухою і мозолястою.
— Дякую.
— За що?
— За те, що сьогодні я не впала з коня. І не збожеволіла.
Я чекала, що Тигран щось відповість чи бодай кивне, але — ні. Він мовчав і дивився на воду. А тоді раптом відгорнув рукав куртки на моїй руці і торкнувся губами внутрішнього боку зап’ястка. Я тихо-тихо видихнула. Його подих лоскотом війнув по ніжній ділянці шкіри, перетворившись на хвилю жару, що проникла в тіло.
— Я хочу забрати тебе звідси так далеко, як можна, Стожаре.
— Ти можеш забрати на сьогодні, Шукачу.
Він перехопив другу мою руку, якою я потяглася до його обличчя. Тримав тепер обидві — і сильно, і обережно. Повернув до мене голову. Його очі були темними — я ж так і не дозволяла їм сяяти з моменту нашого потрапляння в Циркуту. Сяйливий «котячий» погляд Тиграна раніше видавався мені дещо моторошним, але сьогодні, в цій ледь розвіяній місячним промінням темряві його бракувало. Було прохолодно та сиро на березі. І я б замерзла, якби не гарячий дотик. Хутряний плащ лишився біля вогнища. Не подумала про нього, коли йшла з тепла. Тигран теж не взяв свого.