— Ти запитувала, чому я не називаю тебе на ім’я. Тільки Стожаром, — голос юнака пролунав хрипко. — Це не тому, що я не хочу. Просто не збираюся дозволити собі забути, хто ти.
— І хто ж?
— Жінка. Дуже незвичайна. Сильна. Вразлива. Могутня. Ніжна. Мудра і водночас наївна, — він повів плечима. — Яка може одним поглядом врятувати чи промучити увесь день, залежно від свого настрою. Яка може змінити цей світ або не робити нічого.
Я потягнула руки на себе. Тигран одразу ж розімкнув пальці, але я перехопила їх, притягнула до обличчя і поцілувала тильні сторони його долонь. Тоді притулилась до них щокою. Завмерла, схилена, раптом втомлена і страшенно схвильована.
Якась звична схема поведінки наказувала засумніватись, подумати про щось... про інших? Про те, чи варто, про те, навіщо... Але я не могла думати. Тільки чекати. Не могла і не хотіла робити більше нічого. Не сьогодні. Стискала його долоні і трималася за них, як за порятунок. Так боялася, що зараз він відсмикне їх або прибере акуратно. Відведе мене назад у табір, посадить коло вогню. І... і...
Поцілував. Спершу волосся, тоді, вивільнивши одну з рук, відгорнув його і торкнувся губами шиї. Я здригнулась та, піднявши голову, поцілувала Тиграна в уста. І це було як ковток повітря та нестача його водночас. Він відповів.
А тоді раптом схопив мене за талію і посадив собі на коліна. Ми опинились обличчям до обличчя. Я настільки звикла до його повсякчасної поштивості та делікатності, що мимоволі зойкнула, але Тигран не дозволив мені відсторонитись. Обхопив руками за талію та міцно притиснув до себе, цілуючи повільно, з насолодою. Коли припинив, на останок легенько торкнувшись губами кінчика носа, — я не могла отямитись від того, як ішла обертом голова. Притулилася чолом до Тигранового.
І посміхнулася, зрозумівши, що його очі знову засяяли. А маска, яку я тримала за звичкою, під час дотику наших губ зникла. Зараз мої чари спали. Були тільки ми двоє.
— Анно, — прошепотів він.
І я раптом усвідомила, що сьогодні, тут, у цьому ворожому, чужому світі, казна-де в Бактрії, серед шляхів, заповнених рабами, на березі холодної ріки я — на своєму місці. Здивовано пошукала в собі таке звичне прагнення втечі, яке переслідувало мене з вісімнадцяти років, з яким я насправді завжди була нерозлучніша, ніж із живими людьми. Але — не знайшла. Я була тут і не хотіла бути десь іще.
— Не покидай мене. Ніколи, — сказала так само тихо. — Обіцяєш?
Тигран якусь мить дивився на мене, а тоді сказав геть не те, що мало пролунати у відповідь:
— Кохаю.
Напевне, в нього теж запаморочилось у голові.
І світ став іншим.
Розділ З
Коли вдалині завидніли стрімкі скелі, я подумала, що вони геть не виправдовують свою назву. Звичайно, Лихо-горами цю місцину назвали не через її природний рельєф, а через величезну кількість смертей в процесі видобутку каменю.
Насправді ж вершини вражали своєю величчю та красою.
Нагадували хвилі, що завмерли одного разу, а тоді їх хтось просто пообтісував по боках. Створені з порід різних відтінків — від світлого, майже білого, до охристого та червонястого, в долинах вони були або так само кам’янисті, або встелені залишками торішньої трави та безлистими деревами. За кілька тижнів останні почнуть вкриватись бруньками, а довкола все зазеленіє. Таких долин, живих, не кам’янистих, було менше і пояснювалось їх утворення наявністю невеличких річок чи потічків, які в Лихогорах були не надто частим явищем. Скелі здіймалися високо вгору, їх вінчали пласкі плато, вкриті снігом. До більшості низинних видолинків сонце зазирало лише в полудень або там узагалі панували повсякчасні сутінки. Ми опинилися в передгір’ї надвечір, коли велетні-скелі загорілися в променях сонця, що сідало в нас за спинами.
— Сьогодні не варто їхати до темноти. В передгір’ї зупинитись буде безпечніше, — сказав Всевлад. Якусь мить подумав і додав: — Звернімо зараз на путівець, за півгодини він приведе до струмка. Поряд із ним і заночуємо. Тут будьте обережні. Ми не на уступі, щоб упасти і скалічитись треба постаратись. Але в Лихогорах мешкають пуми, вовки та інші хижаки... Стожаре, ти тут?
Я поглянула на Анну, що витала десь у своїх думках. Погляд дівчини був неуважний, звернений кудись на вершини. Останні дні вона була такою — то геть ні на що не зважала, то їхала з обличчям, що світилося внутрішнім теплом. При тім, що нікому з нашої компанії не було комфортно в цій частині імперії, Стожар віднайшла свій спокій і настрій. Я здогадувалась, яким чином. Хоча Тигран, на відміну від Анни, був все таким же уважним і зібраним.
— Що? — дівчина подивилась на Всевлада.
— Нікуди не відходити від табору. Тут багато хижаків, — повторив він терпляче.
— Добре.
Біля струмка виявилася розколина-печера в невисокій скелі. Та зовні була світло-жовтою, але всередині стіни рябіли різнокольоровими шарами.
— Я бачив свіжі сліди гірських козлів неподалік. В нас не так багато провізії лишилось, — сказав Тигран, коли ми прив’язали коней біля входу, а самі розташувалися всередині та біля печери, зайняті хто чим: Златодара просто розляглася на своєму плащі, Либідь взялася зашивати пошкоджений рукав сорочки. Тарас розпалив вогонь, а Всевлад лишився біля коней — його вороний під кінець дня став накульгувати на задню праву ногу, треба було подивитись, що з твариною таке. Анна сиділа на вулиці, на великому камені, звісивши донизу босі ноги і читала свою дивну книгу, в якій ніхто, крім неї, не бачив тексту. Для читання дівчина використовувала Кришталь Стожарів — невелике овальне скельце. Якось розповіла мені, що без нього літери примушують її плакати, а так читання є цілком комфортним, хоч долати великі відрізки тексту все одно важко. Та, помітила я, до кінця книги Стожару лишилось вже дуже небагато. Її чоботи і шкарпетки валялися поряд на землі. Я байдикувала біля входу в печерку, сплівши на грудях руки і спершись на стіну. Треба було йти набрати води чи зробити ще щось корисне, але я вловила себе на думці, що треба і хочеться — речі різні. А от слова Тиграна мене зацікавили.
— Підемо на полювання?
Якщо він і здивувався, то не надто це показав. Зазвичай ми полювали або поодинці, або по двоє — я та Всевлад або Тигран із Либіддю. Але зараз я просто хотіла ще руху, поки день не закінчився.
— Давай, — сказав Шукач.
Я взяла свої лук та стріли, що були припертими до стіни, а Шукач — свої, що були прив’язані до сідельних сумок. Його лук був меншим за мій, дерев’яним, і використовувався Шукачем виключно для полювання на звірів. І хоч я вже мала можливість переконатись, що стріляє Тигран дуже добре, та в бійці, знала, обов’язково надасть перевагу своїм двом довгим ножам. Сервуську зброю носив тільки при сторонніх, геть неохоче.
Ми повернулися на кілометр назад, де земля справді була помережана слідами від малих ратиць. Простягались вони на північ, в обхід групки скель, одна з яких і стала нашим прихистком на ніч. Південніше пролягла площина, поросла вже давно вижовклою і підгнилою під снігом, що зійшов, торішньою травою, але тварини, що звикли мешкати тут, справно підтримували нею своє існування. Щоправда, зараз, після зими, вони були худими — гірські козли могли втратити третину своєї маси, щоб вижити, і зазвичай так і траплялось. Але нам згодиться все.
Ми доволі довго йшли кам’янистою рівниною крізь рідкі чагарники, переслідуючи сліди, що подекуди геть зникали, але згодом знову траплялись. В повітрі відчувався прилив тепла, навіть ввечері. Наставала весна.