Незабаром рівнина стала кренитись, перетворюючись на що далі, то менш пологий спуск. Западали сутінки. Скелі попереду вже палали тільки на вершинах.
Тигран ступав нечутно і я вкотре подумала про те, що ми дуже схожі. Зловила на собі його погляд.
— Чого витріщився? — спитала. Без злості, радше за звичкою. Він пирхнув.
— Думаю про те, що ніколи раніше не полював поряд із найнебезпечнішим хижаком в імперії.
— Це що, комплімент?
— Можливо. Але і ти виглядаєш замисленою. Увесь день. Ти очікуєш на зустріч із Вишеною чи боїшся її?
— Нічого я не боюсь! — огризнулася. — Просто... не уявляю, як все мине, — мимоволі стала говіркою. Ми з Тиграном друзями не були, але за час, проведений поряд у мандрівці, я усвідомила, що порадник з нього непоганий. — Анна каже, що ми неподалік. Судячи з того, куди вона нас веде, ми за два дні опинимось в кар’єрі Розар, там видобувають велике каміння, з якого закладають фундаменти оборонних стін.
— Ти любиш її? Вишену?
Я кинула погляд на Шукача, але він не говорив із прихованим знущанням. Та й дивився тепер не на мене, а вперед — ми наближалися до різкого обриву.
— Любила. Тепер уже й не знаю. Мені здається, я розучилася.
Тигран пирхнув.
— Дарвенхардко, не верзи дурні. Неможливо розучитися любити. А за два дні і вирішимо, що робити. Проблеми не здолати, коли її ще немає, ти цього не знала?
Шукач дістав стрілу і поклав на тятиву. Мовив вже тихіше:
— Чуєш?
Ми підійшли до обриву, за яким починався різкий спуск метрів на сорок. Там пролягала ущелина, дном якої текла швидка річка. Береги її були вузькими й вкритими камінням. На протилежному боці, здолавши перешкоду, саме пили воду кози. Придивившись, я помітила, що насправді в деяких місцях спуски мають наче ледь видимі стежки. Отже, це — звичний для тварин маршрут. Вдень вони видиралися на рівнину, щоб пастись, але на ніч ховалися десь північніше, в розщелинах, де було безпечніше.
Тут було десь із п’ятнадцятеро кіз та троє козлів, що вирізнялися цікаво закрученими рогами. Зграйки товклися трохи на віддалі одні від одних. Ми присіли, щоб не бути такими помітними.
— Моя — крайня ліва самиця, — прошепотів Шукач, прицілюючись. Я кивнула і зробила те саме.
— Гаразд. Тоді мій — один із козлів.
Я саме відпустила тятиву, як Тигран миттєво розвернувся і вистрілив у мене.
Ніщо не робить людину слабшою, ніж довіра. Ніщо не робить нас неуважнішими. Навіть страх, навіть вагання. А я, попри все, не могла й думки припустити, що Шукач мене атакує. Без попередження, без причини.
Можливо, якби це зробила звичайна людина, я б устигла зібратись з думками. Але реакції Тиграна були такими ж стрімкими, як у дарвенхардців. Його стріла вже зірвалась з тятиви, а я подумки ще проводжала свою. Відчувала ще її продовженням власної руки. Тому тільки перевела погляд на металеве вістря, коли вони полетіло в мене. Не зуміла зібратись не лише для того, щоб атакувати у відповідь, а й навіть ухилитися.
Вона черкнула мене по вилиці, ледь розвіявши волосся, що вибилося з коси. А за долю секунди почувся голосний, сповнений передсмертного болю рик і щось важке впало просто за мною.
Озирнулася. На землі поряд лежала пума, вбита в стрибку.
Водночас на дні ущелини рухнув уражений моєю стрілою козел.
— Почув, як зрушився камінець, коли вона стрибнула... — видихнув Тигран. Я поглянула на нього, відчуваючи, як від того, що сталося, руками розливається слабкість. Кров вдарила в голову.
— Я думала, ти стріляєш в мене!
— Я мав цього не робити? — спитав він здивовано. Виглядав схвильованим — груди підіймались і опускались стрімко, обличчя було блідим, тільки щоки червоніли. Зіниці — розширені. Біляве волосся, що сягало плечей, розпатлалось.
Я похитала головою.
— Дякую. Ти врятував мені життя, Шукачу.
Він звівся і простягнув мені руку. Я вклала в неї свою і теж устала.
— Я — твоя боржниця.
— Добре. Тоді сама спускайся за своїм козлом, — сказав Тигран дружелюбно і, оминувши мене, схилився над убитою кішкою.
Кар’єр Розар був названий на честь белата, який першим дуже-дуже багато років тому розпочав тут видобувати каміння для Циркути.
Ми прибули до кар’єру вервечкою вузьких скелястих коридорів, що тяглись стінами високо-високо. В тих ущелинах виникало відчуття жахливої пастки і нестачі повітря, але доводилось терпіти. Можна було їхати кілька кілометрів, не маючи змоги звернути навіть в найменше розгалуження, бо такі не траплялися. Безперервні кам’яні стіни... Але коли ми все ж виїздили на перехрестя ущелин або на такі-сякі узвишшя, то там зазвичай зустрічали сервусів, подекуди — з дарвенхардцями. Вони розпитували нас про те, хто ми такі, перевіряли документи наших «белатів» та «сервусів». Усі підступи до кар’єру Розар ретельно пильнували. І не стільки для того, аби ніхто туди не проник. Навпаки. Періодично в ущелинах ми минали палі з насадженими на них тілами або мотузки з повішениками. Підкорені, що намагалися втекти, намагались марно.
Кар’єр проліг, як борозда на могутньому кам’яному тілі, простягаючись на багато кілометрів із заходу на схід, метушливий через тисячі брудних тіл, що в ньому гомонились, і поцяткований сотнями підйомних механізмів. Але, чесно кажучи, видно все було дуже і дуже фрагментарно — де розвіювались сіро-руді хмари. Тут було курно так, що забивало памороки — і ми обмотали обличчя шалями, лишивши тільки очам можливість спостерігати. Іржали, тягнучи непосильну ношу, коні, ревли воли. Кричали, сичали, стогнали, плювались порохом та кров’ю раби, орудуючи кирками, пересуваючись по скелях завдяки мотузкам, як павуки. Інструменти, вгризаючись у породу, видавали оглушливі звуки. Мідні нашийники підкорених були заварені намертво — коли ти потрапляв сюди, то носив таку страшну прикрасу вже до смерті. Не так давно, навчаючись в Дарвенхарді, я дізналась одну страшну річ — абсолютною брехнею було те, що кожному рабу давали свій термін праці в Бактрії. То була якась збочена формальність, симуляція надії. Коли вони потрапляли сюди, то вже назавжди.
Скавчали пси, яких тримали тут, аби залякувати й стимулювати до праці. Кричали сервуси, десятки, сотні людей в сірій формі, наглядаючи за роботою, вдаряючи канчуками, а то й палицями. Я ще в житті не бачила таких сервусів, як тут — недаремно нас у Сколісі залякували, кажучи, що тих, хто не старатиметься, відправлятимуть служити до Бактрії. Тепер я усвідомила, що то було раціональне застереження. Бо будь-хто втрачав тут людську подобу, навіть не будучи в нашийнику.
Вони вже не жаліли. Вони б інакше збожеволіли.
Або зробили це і тому лишились із батогами в руках, а не під їх ударами.
І чорні тіні поміж тим усім — але не надто багато. Дарвенхардці. Як нагадування про закон, якого варто боятись, навіть коли перестаєш бути людиною.
І белати — переважно торговці. Вони не жили тут, в кар’єрі, певна річ, але мусили приїжджати, аби дивитись на те, як вантажать каміння, як узагалі відбувається процес видобутку. Переважно то були чоловіки з байдужими обличчями і тугими гаманцями, хоч подекуди — жінки. Геть небагато, але зрідка вони тут траплялися.
Наша компанія одразу ж привернула увагу, варто було вибратись підйомом з останнього кам’яного коридору і опинитись саме на краю величезної пекельної прірви. Видавалося, що вона палає, але то був не дим — пилюга, пронизана сонячним світлом. Ми всі вже були нею вкриті з ніг до голови.
— Хто такі?!
До нас наблизився загін із п’яти сервусів. Виглядали вони доволі грізно — бруднющі, з пальцями на руків’ях мечів, з озлобленими, навіть лютими обличчями. Складно було одразу визначити, по скільки кому років, видно було лише, що то троє чоловіків і двоє жінок. Втім, коли куряви між нами стало трохи менше, вони розрізнили мій та Всевладів одяг і зброю, і лють на обличчях миттєво перетворилася на тупу покору. Сервуси навіть не роздивились, як слід, інших наших супутників — виструнчились у шеренгу і витріщились у напрямку чорних плащів.