Запас Всевлада пішов на те, аби утримувати Вишену, яка своєю панікою могла б привернути зайву увагу там, де доводилося бути тихими і непомітними, в стані сну. Увесь шлях з Розару він проніс її на руках. З’явився в печері на добу пізніше, ніж ми. Виснажений.
Дочекавшись, коли Всевлад акуратно поклав Вишену на мій плащ, я обійняла його, вперше не зважаючи на сторонніх. В душі було якось так щемливо-гаряче від вдячності. І від полегшення, що він — живий та неушкоджений. Завдяки обставинам та постійній напрузі під час зупинок ми з ним давно не були просто вдвох. Чоловік легенько торкнувся моєї перев’язаної правої руки.
— Це ще що таке? — спитав.
— Це Ханна мені життя врятувала, — неголосно відповіла за мене Златодара, що саме приготувала вечерю і за допомогою Тараса розливала юшку в миски. Добре хоч, що казанок та інше кухонне начиння не були прив’язані до її коня. Ми знайшли його труп вже аж на виході з ущелини, але всі дорожні сумки з сідла позривало і віднесло невідь-куди. — Ходіть їсти.
Я перекусила, а тоді не відходила від Вишени доти, доки за кілька годин вона не прокинулась. Сполохано схопилася, відсунулась до стіни. Роззирнулася довкола. Була вже темна ніч і спали всі, окрім мене.
— Де я?.. — прошепотіла вона, підтягуючи коліна до грудей. Дівчину пробивали дрижаки. Великі зелені очі мерехтіли на блідому обличчі, як зірки, губи були потрісканими. Обличчя не видавалось вже таким милим і ніжним, як колись — щоки запали, вилиці загострились. З подряпинами і ранками на тілі, з брудом, що в’ївся в нігті, шкіру, волосся, але це була вона. Старша, інша. Проте — вона.
Я відчула, як горло стиснула невидима рука. Такий довгий шлях... ми її знайшли. Тепер треба думати, як іти далі. І якою буде роль Вишени в цьому всьому.
— В безпеці, — відповіла я так само неголосно, вдивляючись їй в обличчя. — Ти впізнаєш мене?
Вона кивнула.
— Ти стала однією з них? — спитала хрипко. — Пригадую, що колись, в Сколісі, коли я хотіла піти до Дарвенхарду, ти дала мені по пиці.
— Мій шлях був довгим, — мовила я, не опускаючи погляд. Шукала в її очах... що? Тепло, любов, якими вони завжди сяяли, енергію життя, якої були сповнені раніше? Але зараз там були біль і пітьма, пітьма. Чорна, вона зробила темнішим навіть той неймовірний зелений колір, надавши йому холодного відтінку. — Пробач, що йшла так довго.
— Ти прийшла за мною? Навіщо?
Останнє слово боляче різонуло слух. Тріснула гілочка в вогнищі. Я почула, як поряд із ним хтось заворушився, прокинувшись від наших голосів.
— Просто прийшла. Щоб забрати тебе звідси і зробити вільною. Я ж колись обіцяла не віддавати тебе їм. Але не була достатньо сильною, щоб дотримати слова. Тепер — так.
Я простягла до неї руку.
— Але тепер ти — дарвенхардка. Ти сама стала ними! — скрикнула Вишена, втискаючись в стіну. Я опустила долоню, не наважуючись наполягати.
— Що вони зробили з тобою? — голос Анни пролунав неголосно і лагідно, коли дівчина опустилась на коліна поряд зі мною. Я ледь стримала полегшене зітхання — боялась, що Стожар зараз буде схожою на мене, а це могло лишень налякати Вишену. Але ні, дівчина була в своїй замаскованій подобі. Вишена перевела погляд на неї:
— Все.
— Дай мені руку, — попросила Стожар.
— Хто ти така?
— Мене звуть Анна. Я тебе не скривджу. Ну ж бо... Дай мені руку.
Вишена несміливо вклала свої пальці в долоню Стожара.
І завмерла, коли місце дотику їх рук замерехтіло золотистим сяйвом. Мимоволі смикнула рукою — але Анна тримала міцно. Іншою рукою вона торкнулась моєї. Щоб набратись сил.
— Хто ти така? — вдруге спитала Вишена.
— Люди називають мене Стожаром. Зараз не бійся. Я хочу допомогти.
Я дивилась на її силу, вперше відчуваючи трепет.
Подряпини та ранки на тілі Вишени загоювались на очах. Шкіра стала виглядати оновлено-свіжою. Бруд і порох зникали з неї, розчиняючись хмаринками в повітрі. Вигоріле, сплутане волосся, заплетене невідь-коли в неохайну косу, розсипалось по плечах, випрямляючись та набуваючи блиску. Я помітила, як буквально на очах зникли в ньому кілька сивих пасем. Обличчя дівчини зарум’янилось, тоді як Стожар миттєво зблідла. Але вона не розмикала рукостискання. Тоді відпустила мою долоню.
Водночас із цим впав додолу металевий нашийник, розколовшись надвоє.
— Вишено, мені потрібні обидві твої руки.
Я вже бачила таке одного разу. Анна на мить відпустила долоню Вишени, щоб взятись обома руками за її зап’ястя. Тільки цього разу її шкіра не запалала вогнем та болем.
Вишена здивовано зойкнула, але, судячи з розгубленого виразу її обличчя, сама не могла пояснити, чому.
Світіння під долонями Стожара раптом стало таким яскравим, що осяяло всю печеру, а тоді перетворилось на клуби пітьми. Анна відсмикнула руки, але пітьма не хотіла зникати і сполучала дівчат ще якусь мить. Зрештою, Стожар просто труснула пальцями і все зникло.
— Ти народила хлопчика, — промовила вона, похитнувшись. Я підтримала її за плече. Виглядала Анна нездорово.
Вишена кивнула, дивлячись на неї з сумішшю страху та захвату.
— На острові Topic, так? Згодом тебе забрали в Розар, розлучивши з малюком. Але зв’язок матері і дитини неможливо знищити, скільки б часу не минуло. Зараз твій син там, — Анна вказала рукою напрямок.
— Ти показуєш на південний захід, — промовив Всевлад. Усі інші теж попрокидалися — через спалах. Але я й не помітила цього — так була захоплена дійством. — А Topic — на півночі Бактрії.
— Я не можу дізнатися, хто, але дитину забрали звідти. Куди забирають дітей з цього острова? — спитала його Анна.
— Не знаю. Могли купити, щоб ростити з нього маленького служку. Часом белатки люблять, аби, скажімо, їх діти мали таку забавку, — стенув плечима дарвенхардець. — Але хлопчик живий, так?
— Так.
— Ви хочете його знайти? — спитала Вишена. Її голос пролунав якось дивно. Безрадісно.
— Так, хочемо. Але про все — завтра, — втомлено проказала Анна, підводячись. Тоді немовби про щось згадала. — Ханно, мені потрібні твої руки.
Я не заперечила: мало що. Але Стожар виявилась хитрункою. Я відчула, як біль в правиці зник.
Вона зцілила мене.
— Вчора я зробила б це, маючи більше здоров’я, — буркнула вона, простуючи до вогню, де стояв казанок із залишками юшки. — Не доводь мене більше своєю впертістю.
— Ти не мала...
— Відчепися. Ти маєш бути здоровою.
Я замовкла. Анна вилила всю юшку, що лишилась, в миску, взяла ложку і подала Вишені. Тоді порилась в одній з торб і дістала шматок солонини. Віддала і його також.
— Смачного!
— Дякую. За їжу і... за все. Усім вам, — Вишена обвела поглядом присутніх в печері. Але болю в її очах не меншало. Це мене турбувало. Та... всьому свій час.
— Анно, ти відчуваєш, куди ми прямуємо? — спитала Златодара.
— Не надто чітко.
— Я, звичайно, давно не їла м’яса. Але це — смачне, та водночас якесь... дивне, — мовила Вишена по паузі. — Чиє воно?
— Пуми, — буденно відповіла Анна. А тоді, вочевидь, втомившись від нас усіх, вляглася, закуталась в хутро і повернулась обличчям до стіни.
Розділ 6
Звук удару металу об камінь переслідував мене ще дуже довгий час. Та то не був стогін кирок і клинів в руках рабів чи репет підйомних механізмів, якими перетягували велике каміння з дна Розару до дороги, що вела в напрямку водяного каналу. То була пісня нашийника Вишени, що впав додолу.
Я направду ніколи не відчувала в собі якихось героїчних задатків. Майже усі гарні вчинки, як, скажімо, зцілення Златодари, робила без підготовки, випадково, бо так було потрібно в таку-то мить. Бо інакше... я вже переживала дні, коли допустила те «інакше». Саме тому в світі, звідки я прийшла, досі лежить безтямна Маргаритка, збита автівкою; чекає чоловік з розбитим серцем і потрощеною душею. Так, ми усі робимо помилки і якщо зненавидіти себе за них, то ненависним стане увесь світ. А коли поряд люди, яких встигла полюбити, з якими пройшла так багато, зробити це — надто важко. І то складніше стає прямувати від точки до точки, не маючи кінцевої мети. Навіть якщо її немає просто тому, що страшно озвучити те, подумане мимохіть, вголос. Навіть якщо брязкіт зламаного рабського ярма став звуком, солодшим за всі слова, чуті будь-коли з вуст коханців, за всі компліменти, промовлені прихильниками. За все інше. Бо, здається, він навіть перекрив собою крики на вулиці, де трапилась аварія, які так довго і гучно відлунювали у моїй голові. Перекрив, хай на мить, але — зробив це. Недостатньо мені було потрапити в інший світ, щоб це сталося. Треба було подарувати новий світ іншій людині. Хай навіть самій страшно думати про це. Хай поки ніхто не розуміє.