Хай навіть ця сама людина тільки починає вчитись думати, що можна жити без ярма.
Я поглянула на ауру Вишени, що їхала далеко попереду, і спохмурніла. Мимоволі ворухнула пальцями обох рук. Чуттєва пам’ять не давала забути захват і піднесення, трохи боязкі, але все ж достатньо чіткі, змішані з втомою, які пронизали мене струмом під час... дива. Першого, зробленого не заради обов’язковості. Просто... бо так захотілося.
Руки запам’ятали.
Серце запам’ятало.
І хотіло ще.
Я мимоволі глянула на спини дарвенхардців, що їхали попереду. Легкий вітер кинув в обличчя промені західного сонця та краплини води — ми прямували рівниною вздовж берега широкої ріки неподалік східного кордону Белати.
Один із промінців ковзнув луком Ханни і втрапив мені в око. Я мимоволі скривилась і провела по обличчю рукою.
— Все гаразд?
Тарас, що їхав трохи позаду, замикаючи нашу колону, опинився поряд. Патлатий, в доволі потріпаній в мандрах шкіряній куртці та штанах, в високих чоботах, з золотим перстнем на вказівному пальці правиці — хлопець не був схожий на себе колишнього взагалі. Обличчя вкривали кількаденна щетина та пил, риси загострились, волосся вигоріло і набрало сірини через повсякчасний пил. І тільки очі — зеленаві, ясні — були такими, як завжди.
Запитання пролунало белатською — ламаною, але все ж доволі стерпною. Я всміхнулась.
— Так. Просто... багато думок.
— Поділишся?
Я мить роздумувала.
Але дійсно не було потреби тримати все в собі. Та все ж, кинувши оком на спини супутників, я промовила українською:
— Мене турбує зв’язок Вишени з сином. Якщо дивитись навіть на те, як вона пов’язана з Ханною, то видно доволі міцне золотисто-червоне плетиво. Хоч і йде воно переважно від дарвенхардки, бо Вишена занадто сильно змінилася в Бактрії. Всі її почуття стали приглушеними через божевілля, в якому вона існувала. Але я завжди думала, що з дитиною... словом, то ледь помітні промінці, геть слабкі. Якщо брати навіть зв’язок Тиграна й Либеді, то він прямо-таки палахкотить, бо вони — кровні родичі і люблять одне одного. Міцні нитки тягнуться від них до Дикого краю, де Ждан та двоє їхніх братів. А тут... Я не розумію.
Тарас якусь мить мовчав.
— Але ж вона не проти пошуків хлопчика, правда? Тож дай їй шанс. Не забувай, що то — не тільки дитина Вишени, а й белата, який зрадив її і забув. Через цю ситуацію вона й опинилась у Бактрії. Вишена може майже не пам’ятати сина, врешті-решт. Хай просто мине час. А там придумаємо, що робити, якщо вона не впорається з роллю мами. До того ж... дивлячись на те, як Ханна бореться за них, можна сказати, що в малого буде така собі хрещена... Трохи ненормальна, бо ти тільки згадай, як вона стрибнула, рятуючи Златодару. Але безмежно відважна. З нею малечі не буде чого в цілому світі боятись.
Я усміхнулась. Так, за це можна не хвилюватися. Знову глянула на Тараса і його одяг.
— Ви з Вишеною більше схожі на брата і сестру, ніж зі мною. Ти взагалі став викапаним середньовічним персонажем через оце все.
— Ти також. Я б тебе зараз намалював! — сказав він і затнувся, бо я спаленіла. Кашлянув і вимовив: — Я не...
— Все гаразд, — мовила я знічено. А тоді все ж не втрималась від злісного коментаря: — Просто... колись я б багато віддала за такі твої слова. А зараз... добре, що ти не маєш часу малювати. Я б не хотіла.
— Ого. Аж так? Ти не хотіла б саме цього, чи й... — спитав він раптом роздратовано. Зеленаві очі зблиснули в світлі призахідного сонця.
— Узагалі нічого. Я ще вагалась, коли ти тільки з’явився в тій річці... і якийсь час опісля. Але я б не хотіла нічого вертати. А ти б хотів? — спитала здивовано. — Тарасе, між нами сталось так багато усього.
— І все те лишилось в іншому світі. А ми зараз тут. І ти казала, що лишишся, навіть знайшовши шлях назад. Може... може, я теж би цього хотів? Не повертатись туди?
Я оніміла на мить.
— І залишитись тут, де щомиті чигає небезпека? Ти ж бачиш, де ми! Рів із кістками забув?
— Не забув тільки Маргариту, що в комі. Через мене, — мовив він гірко.
— О-о-о, втеча. Як гарно. Що ж — якщо захочеш, то залишишся. Я тебе не спроваджуватиму. Але шлях цей я все одно маю пізнати, — я відчула, як від його слів мене тихо сповнює шал. Думки про Вишену і її малого одразу витіснились злістю. То він... він вирішив зостатись? Якого... якого... чого б це раптом? Що за дурня? Я... я... я на таке пішла, щоб отримати допомогу Всевлада та Ханни, ми стільки пройшли, ми знайшли Вишену! До моменту, коли ми втрапимо до Колісії і я знайду інформацію про те, як відіслати назад Тараса, якого в цьому світі вважаю своєю персональною проблемою, лишилось геть мало! І тут... він заявляє, що не проти жити в Циркуті? — Але знай, що з угоди, яку я уклала з дарвенхардцями, ти не знаєш пункту про те, що за секрети, які допоможе дізнатись мені Всевлад, я маю для нього убити одинадцятьох людей! Ти тут з моєї вини, я затягла тебе своїми емоціями, спогадами, провиною! Тебе, людину, яка розлюбила мене і завдала так багато болю, а не чоловіка, що кохає, що перевернув би світ, аби знайти мене, якби знав, що я жива! Так, звичайно, залишайся! Хай тебе тут уб’ють, і це теж стане моєю провиною!
— Стожаре, не варто... — обернулась до нас Либідь, коли мій монолог став гучнішати. Інші теж поозирались.
— Не втручайтесь! Їдьте вперед! — крикнула я і знову звернула злий погляд на Тараса, що від моїх слів зблід. Кінь неспокійно мотнув головою, коли я натягла повіддя, зупиняючи його. Тарас зупинив свого. За якийсь час решта віддалились і ми опинились самі.
Зрештою я зітхнула:
— Я не хотіла кричати, пробач.
— Аню, якого біса? Що ти пообіцяла Всевладу? Через мене?
— Ні, це не через тебе. Пробач, справді! Я взагалі маю дізнатись про те, ким стала, а він може допомогти. І ще... взагалі, були обставини. Я й наобіцяла. Якщо мені вдасться спровадити тебе в безпечний світ, наш світ, це буде чудовим дивом. Я просто поки не знаю, як. Але, будь ласка, не опирайся. Я не витримаю, якщо й ти лишишся в цьому божевіллі.
— Тоді я хочу, аби ти пішла зі мною. Також. Плюнь на все. Ти нічого не винна нікому в цьому світі, — мовив він тихо.
Я похитала головою.
— Аню, те, що ти знову закохалася, не позбавляє тебе права вибору.
Я витріщилась на Тараса. Наче бачила його вперше.
Все в цьому світі міняється. Крім його думки про те, що жінкою може керувати лише кохання.
Може, я теж так думала колись? Раніше? До Бактрії, до звуків, спричинених ударами батогів, що відлунювали у вухах навіть перед сном, навіть тривалий час після Розару? До того, як... до усього?
Я так часто вагалася, так багато роздумувала, так рідко була сміливою та однозначною, що те все, мої думки, роздуми, болі, жалі, переживання могутнім потоком нахлинули на загату зовнішнього спокою.
А тут її раптом прорвало.
Дзенькнув, розколовшись надвоє, залізний нашийник.
— Тисячі людей живуть під землею. І мільйони — під рабським ярмом. І тут така з’явилась я — здатна зцілювати рани, чути емоції, мотиви, радості й жалі. Здатна нищити і будувати в таких масштабах, що важко уявити. О, так, звісно, я хочу лишитись тут через кохання. До слова, мене тягне до Тиграна, і дуже сильно, але через тебе та ще одного придурка, з яким завжди було складно й незрозуміло, я боюсь сама собі зізнатись, що відчуваю. Але, звісно, тут я через кохання. Не тому, що відчуваю щем в серці, коли зцілюю чиїсь рани. Не тому, що зустріла стількох дивовижних людей, хай навіть двоє з них — убивці. Не тому, що Ханна мало не втонула в болоті, рятуючи Златодару, яка за мене віддасть життя. І не тому, звісно, що й інші мої друзі на це здатні. І не тому, що кілька місяців тому ту ж Златодару врятувала я. А якби ти раптом виявився правий? Звісно, я була б зобов’язана покинути його і вернутись в світ, де була коханкою багатія і таємно зітхала за тобою, зрадником. Знаєш, коли я поряд із Ханною, мої сили сильнішають. Я бачила його, Артура. Уві сні. Він мав обручку. Хотів, аби я була його дружиною. Я можу вернутись до нього, звісно. То буде шок для всіх, бо ж мене вбила блискавка. Та все ж. Вернулась би. З тобою під руку. Щоб стати його жінкою, жити в розкоші з чудовим чоловіком. Тому що він насправді — чудовий. Але штука в тому, що не коханий. Бо я — не його. Як і не твоя — давним-давно. І не Тигранова. Навіть якщо його кохаю. Я — це тільки я. І належу сама собі. І, можливо, цій дивній Патрії, що заснула так давно, але яку я чомусь щодень люблю дедалі більше. Наче я тут народилася. Наче я тут зірвала з себе ярмо. Наче вперше зітхнула вільно. І знаєш, що? Так воно й було. Я не вернусь в Україну. Хоч там мої батьки і брат, і Артур, з яким варто було б, мабуть, попрощатись. Я лишуся тут. Не через Тигр... ні, через нього. Через Либідь, Златодару, Ханну, Вишену, Всевлада, Ждана, Волю. Бо вперше в житті я відчуваю, що можу і хочу чогось більшого, аніж просто читати книги й ходити на прийоми в розкішних сукнях. Зрештою, я й у цьому світі можу це собі дозволити. Я лишуся тут. Знаєш, коли я це усвідомила? Коли спав металевий нашийник з шиї Вишени. Коли я захотіла, аби він розколовся на дві частини — і так сталось. І, чорт забирай, Тарасе, хіба можу після цього я зрадити їх і піти? Я лишуся тут... Бо я — Стожар.