Я важко дихала, а в горлі пекло від палкої промови, яка вилилась з думок, несподівано чітко й гучно сформувавшись. Були тільки ми серед лану, поряд — шумиста ріка. Десь позаду, далеко — ліси, попереду, зупинившись на віддаленому пагорбі, чекали нас усі інші. І світ раптом став таким великим. І вагання розширились в ньому, а тоді луснули, як мильна бульбашка. Поступившись місцем страхові, пристрасті, захвату. Сміливості.
І тут я раптом побачила, як Тарас посміхнувся. Думала, його пригнітить моя промова, як завжди, десь хвилювалась, чи не ображу. Але — ні. Призахідне сонце плуталося в його рудому волоссі, легкими цілунками торкалось щік. Смарагдові очі мерехтіли.
— Ти підкориш цей світ, птахо. Коли повернусь, то малюватиму тебе. Серед цих ланів. І тільки тут. І люди думатимуть, що я збожеволів. А так воно й буде. Але якщо твоє рішення таке, — я скорюся волі Стожара. Я тобі не потрібен, а без тебе тут загину. Можливо, навіть там... Але то вже не твоя турбота — думати про це. Ти вже давно не Анна. Пробач, що не бачив цього. Ти — не лише вона. І я вдячний долі, що ми зустрілися.
Я простягнула руку і торкнулась його щоки.
— Я люблю тебе, Тарасе. І завжди любила. Я хочу, аби ти це знав. Але тепер я в цьому світі. І я — цей світ.
— А я люблю тебе, Анно-Стожаре. І хочу, аби ти знала — я теж в команді тих, хто віддасть за тебе життя, якщо буде потрібно, — він узяв мою руку і поцілував долоню. Вперше в цьому світі торкнувся моєї шкіри губами і це викликало тільки приємні думки.
— Я надто довго боялась заговорити з тобою так. Мені було легше сприймати тебе, як саму лишень провину, як її результат. Так просто було сердитись на тебе або вважати, що відправлю тебе додому — і можна буде себе пожаліти, відпочити, знову десь сховатись. В своїй шкаралупці. За спинами сильніших. А насправді сказала все — і вперше почула сама. Але зовсім не знаю, що тепер робити. Що робити... взагалі.
— Ти знаєш. Ти просто боїшся озвучити. І так вірно. Просто роби, коли прийде час. І коли інші будуть готові. Я люблю тебе, Анно-Стожаре. Я пам’ятаю той рів. І якщо раптом... просто й ти пам’ятай мене. Гаразд?
Я вдарила коня п’ятами, востаннє провівши пальцями по обличчю Тараса і забравши руку.
— Гаразд. Їдьмо. Сьогодні відпочинемо. А завтра, я відчуваю, наша нова ціль буде зовсім близько.
Золоте сяйво, мінячись червоними іскринками, ковзнуло від нього до мене, зачепившись за долоню. Це дійсно була любов. Тільки не та, без якої не можеш жити.
Та, яка життя.
Всевлад возив із собою кілька карт, завдяки яким ми гарно орієнтувалися на місцевості. Хоча, чесно кажучи, дарвенхардець часто вів нас, не керуючись нічим — шлях був у його голові. Вірний, продуманий. Так, коли я сказала, що надвечір наступного дня, якщо їхатимемо на південь, ми досягнемо цілі, він без заминки повідомив, що прямуємо ми до селища Марсам, в якому займаються переважно риболовлею, адже розташоване воно на березі тієї ж ріки Плавни, вздовж якої ми їхали вже кілька днів.
Я думала, що після Розару мене мало що може вразити, тому надвечір того дня почувалась навіть доволі піднесено. Ніч перед тим я провела, заснувши в обіймах Тиграна, трохи віддалік від усіх. Перед тим, як відключитись, адже була втомлена, доволі довго чіплялася до нього, переконуючи, що юнаку слід підстригтись. А коли прокинулась першою, то одразу заплела йому коротку кіску, так обережно, як могла — щоб не розбудити. Потім від самого ранку дуже яскраво світило сонце, співали птахи, а білявокоса Либідь перебувала в заразно-чудовому настрої і теж співала, розштурхуючи всю нашу мовчазну компанію. І я вже передчувала — от-от ми вирушимо до Колісії, от-от...
Минув день.
Раптом червонясті хмари на півдні застелив чорний дим.
Погнали коней швидше, виїхали на невисокий пагорб попереду — і опинилися просто перед загравою. Вона здіймалася височезними язиками до небес, відбивалась у Плавні та пожирала село.
В наступну мить я вже не могла зрозуміти, що то так стукотить — моє серце чи кінські копита об кам’янисту дорогу. Змішалось усе — швидке дихання, гуркіт пожежі, крики, які долинали до нас із охоплених полум’ям будівель. Згіркла слина на язику, темінь очей Всевлада і його крик до мене:
— Скажи, де він! Анно, скажи, де хлопчик! АННО!
Але полум’я гуркотіло значно голосніше за його голос. Злякані обличчя товаришів якоїсь миті розмилися в мене перед очима, а тоді раптом прийшло страшне усвідомлення: на вулицях села не було людей. Узагалі. Ні живих, ні мертвих. Ніхто не бігав, не гасив полум’я, що нестримним звіром кидалось з однієї похилої стріхи на іншу, прожирало собі шлях в і без того трухлявих будівлях. Людей не було! Але крики... крики лунали!
І тут мій погляд зачепився за щось... щось знайоме.
Чотирикутна зірка з візерунковим переплетінням всередині. Мить — і стіну, на якій вона була зображена, поглинув вогонь.
Я пришпорила коня і вилетіла просто на сільський майдан. Його колом оточили халупи підкорених та будинки сервусів. А ще тут були три довгі кам’яні будівлі — якісь стодоли чи щось таке. Зачинені намертво, привалені зовні важкими колодами, вони палали покрівлями і дим валив до байдужих небес, змішуючись із нелюдським голосінням.
— Анно, в якому з... — підскочив знову до мене Всевлад, але тут повз нас промчала Ханна — до найближчої будівлі.
— Ну, поможіть! — крикнула вона, злітаючи з переляканого коня і кидаючись до привалених дверей. — Відчиняйте інші!
— Ханно, стій! — закричав Всевлад, але та не послухалась. Поряд із нею вже опинився Тигран і разом вони відволокли одну з колод. Всі інші кинулись на допомогу. Всевлад стягнув мене з коня і, схопивши за плечі, добряче труснув. — Анно, ти тут?!
Я кивнула.
— Це село підпалили дарвенхардці. Ти бачила чотирикутну патрійську зірку. Зроби так, щоб нас не було видно, бо усіх переб’ють! Напусти туману абощо... Вони або тут ще, або від’їхали недалеко, зараз зі стодол рине натовп і спричинить повно шуму! Вони вернуться! АННО!