— Я тут... я... слабка в Белаті! — гаркнула я, врешті віднайшовши дар мови. — Мені потрібна патр...
І тут я поглянула на Всевлада наче вперше.
— Закасай рукави!
— Що?! — він поглянув на мене, як на ненормальну. Але Ханна була надто далеко, крики — надто гучними, а часу — все менше.
— Закасай рукави, сказала! — гаркнула я і, не чекаючи, доки до нього дійде, ковзнула пальцями Всевладовими руками та схопилась за його зап’ястки.
Біль впав на мене важким тягарем водночас із дощем. А крик злився з потужним ударом грому. Але попри це я відчула, як тіло сповнилося не тільки нестерпної муки, а й сили. Свідомість вибухнула сонмом звуків та кольорів, розширилась до незвіданих кордонів — і вмить охопила усі сплетіння думок, емоцій, вчинків, прив’язаностей, що були на багато кілометрів довкола. І з того всього, катуючи себе, хапаючись за руки Всевлада все сильніше, нігтями впиваючись в чорні татуювання, я зуміла відшукати те єдине, що було треба — нитку, що простягалася від Вишени до потрібної стодоли.
— Найдальша будівля, — прохрипіла я, віднайшовши в мерехтінні болючих плям чорні Всевладові очі. Здавалося, він не дихає. — Маленький темноволосий хлопчик з блакитними очима, забився в лівий дальній кут. Його закриває від вогню жінка... але, здається, вона вже нерухома. Забери його звідти. Чимшвидше, він... задихається. Я... прикрию.
Я рухнула на землю, відпустивши його руки, а Всевлад побіг туди, де відтягали колоди від дверей Златодара й Вишена. Кількома могутніми рухами чоловік в чорному відкинув від дверей все зайве і виламав високі двері. Разом з густим димом з них почали вириватись темні тіні. Деякі з них горіли.
В цю ж мить повідчинялися й інші стодоли. І я, зарившись руками в холодне болото, підвела обличчя вгору, щоб бодай на мить його омив потужний потік води. Здавалось, то не дощ я викликала — ріку, що пролилась з небес.
А тоді вона вся обернулася на пару, вкривши густим туманом напівзнищений Марсам.
Біль і сила все ще сповнювали мене. Їх вистачило, аби вловити чорноту на східному краї поселення. Таку, як я спостерігала довкола Всевлада та Ханни. Тільки в рази, в рази більшу.
А довкола панував хаос. Обшарпані, ледь живі, люди виривалися з уже загашених будівель, кричали, плакали, стогнали, витягали тих, хто задихнувся чи згорів, і від того всього в голові не могла лишитись цілою жодна думка.
Крім інстинктивного пориву: тікай!
Я схопилась на ноги. Але друзі все ще були хто де. Чорнота ж бухала в скронях, наближаючись. Занадто стрімко.
Я роззирнулась. В непроглядному тумані то тут, то там мерехтіли просторові згини — їх не було б так багато в спокійний час, але своїми силами я зрушила все довкола.
Схопивши два з них голими руками, я шарпнула простір. На мить він утворив довкола мене два змазані потоки — мов крила. Попливли зображення людей, коней, яких в хаосі ловила Либідь, попливло бліде обличчя Всевлада, що з’явився неподалік із кимось маленьким, загорненим в його куртку, на руках. Простір поплив, на недовгу мить розтягнувшись, як гума, а тоді стягнувся — швидше і швидше, аж ляснув — і то було схоже на камінь, кинутий в воду. Тільки кіл не було — радше єдина хвиля. І вона, прихопивши з собою левову частку туману, прокотилась на схід сильним вітром. Чорнота на якийсь час завмерла. Я уявила собі, що там діється — адже навіть нічний зір в тумані не поможе, а коли той несе сильним вітром — тим паче. Та часу радіти не було.
Я підскочила до Либеді і, перехопивши узду свого коня, заскочила в сідло.
— На захід, мерщій! А тоді на південь! Дарвенхардці за кілометр від нас, на східному боці села!
Ми рвонули з місця, минаючи залишки халуп, полишаючи позаду хаос, паніку, біль, вогонь... смерть. Я спробувала зачинити свідомість, як міцні двері, але було запізно — надто сильно я відкрилася. Потоки почуттів тягнулись за мною, рвучись тільки так, що мене било в груди, в щоки, в стомлений мозок. Вдаряло в спину, змушуючи пригинатись. Якби кінь не керувався стадним інстинктом, прямуючи за іншими, я б його не втримала. Ледь не випадала з сідла.
А тоді... тоді відчула, як пітьма, схожа на ту, що потяглася за мною зі спогадів Вишени, сповнює мою душу. Значно, значно сильніше, аніж тоді — бо належала вона багатьом. А коли... коли вони помирали, передавалась мені. Нитки дерлись, вдаряючи мене резонансом страждань і конання, мук, болю...
— Давай на мого коня! — крикнув Тигран, помітивши, що я перехиляюсь з сідла. На мить пригальмували — і ось ми вже мчимо разом, а я тепер слідкую лише за тим, щоб обіймати чоловіка за талію і вже не переймаюсь дорогою.
Позаду крики посилюються, а тоді — обриваються. То нарешті повернулися на сільський майдан дарвенхардці.
Аби... аби...
Я замружуюсь, а розплющую очі аж за кілька годин, коли ми зупиняємось в тіні невеликого гаю за багато кілометрів від Марсама. Тигран зіскакує на землю і допомагає й мені. Я така знесилена, що, здається, зараз помру. Аж тут у вуха вдаряє дитячий плач. Я не чула його раніше? Чи хлопчик був такий наляканий, що мовчав стільки часу?
Але Вишена чомусь стоїть, збліднувши, і не простягає рук до свого сина. Тому маленького зарюмсаного хлопчика приймає в свої обійми Либідь, а Всевлад чорною тінню мететься до Ханни.
— Що ти робила?!
— Я рятувала їх життя!
— Ти не врятувала нікого! Тільки привернула увагу! Усі в тому селі — приречені! Ти знаєш це! Ти сама так чинила!
— Хай краще вони помруть від стріл, аніж згорять живцем!
Їх крики, їх страшна суперечка — суперечка смерті — боляче гатять мені по голові, і раптом я вже не можу розрізнити облич дарвенхардців — тільки дві чорні тіні. Як ті, від яких ми втекли.
Від яких не втекли лиш десятки, сотні людей, покинуті в нещасному Марсамі.
Я необережно наступила на камінець і підвернула ногу, але геть не відчула болю. Хоча щось стрельнуло біля кісточки в стопі. Бо від пітьми всередині було значно, значно гірше. Пришвидшила крок і, коли Всевлад поглянув на мене своїми чорними, як і його душа, очима, вперіщила чоловіку такого сильного ляпаса, як тільки змогла.
Зависла тиша. Всевлад торкнувся почервонілої вилиці рукою.
Зараз прийде моя смерть.
Але — ні.
— І що ти робиш? — спитав неголосно.
— Чому ви сперечаєтесь про те, як краще було вмерти тим людям? Чому у вашій суперечці немає варіанту, де ви могли б їх врятувати?! Чому такого варіанту не було, коли ми були там?! — скрикнула я. Так голосно і тонко, що Всевлад мимоволі сахнувся. Ханна стояла бліда, як смерть. — Твоя кров, Всевладе, не червоніша за їхню! Як і моя! І знаєш, що? Твоя дала мені сил більше, аніж Ханнина! Хай навіть попри біль! Такої міці я ще не відчувала! — я спробувала штовхнути його в груди, так боліло мені те, що говорила і що почувала, але дарвенхардець перехопив мої зап’ястки, стиснувши з неймовірною силою. Він шаленів. Але не мав що сказати. Я ж — мала. — Ти теж народжений у Патрії, Всевладе. І знаєш, що? Знаєш, що, дарвенхардцю? Тобі треба добряче подумати над тим, як пояснити мені, чому кров твоя теж співає патрійською! А не белатською! Якби я не знала, хто ти такий, то подумала б, що зустріла ще одного Стожара, стільки в тобі сили!
Пітьма. Пітьма. Пітьма. Вогонь на денці чорних очей.
Але не встиг він нічого відповісти, як мене знудило.
Чимось чорним і густим.
Гадаю, то тепер була моя власна кров. Осквернена силою, взятою в Спадкоємця.
— Геть від неї! — крикнув Тигран, відштовхуючи Всевлада. Той відпустив мене і я впала на коліна. Спробувала щось сказати, але мене знову вивернуло.
— Дарвен... хардці... ідіть подалі! — прохрипіла. — Біля вас... гірше.
Всевлад схопив за руку ошелешену Ханну. За мить вони десь зникли.
Я роззирнулася, побачила, як притискає до себе маленького темноволосого хлопчика Либідь, як поряд стоїть Тарас, тримаючи її за плечі, і не зводить з малюка очей. Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Але це не було зараз важливим.