Ми врятували сина Вишени.
Отже, незабаром я потраплю в місто, що було домом для усіх моїх попередників. Щоб стати сильнішою. Щоб дізнатись про себе і про те, яка ж грань розділяє наші світи.
І щоб навчитися знищувати тих, хто спалює цей світ.
Тих, чия влада необмежена. Чия влада — безкарна.
І чи на всіх із них вкаже Всевлад — покаже час.
Розділ 7
— А тепер я спитаю вже більш приватно: що ти робила? Ти думала взагалі?! — спитав Всевлад, схопивши мене за плече і з силою вдавивши в стовбур древнього клена. Лопатками я відчула, як кришиться суха кора.
Довкола вже давно була ніч. Прохолодна, свіжа. Весняна. Сюрчали, надриваючись, цвіркуни. Пахнуло просто фантастично.
Аби забути запах згарища і крові.
Він наблизив обличчя до мого і обпік подихом. Чи не вперше в житті така близькість була для мене нестерпною.
Я чула, що він кричав тоді, на майдані. Чула. І чудово знала, що чиню. То для інших там був хаос — але не для нас із Всевладом. Не для тих, для кого й вогонь палає повільніше. І крики — гучніші.
— Ти гадаєш, вони одразу перебили всіх? Небо було безхмарним, аж раз — і ринув дощ. Та такий, мовби море перевернулося догори дриґом. З громом! Опісля — туман. Такого не буває на рівному місці. Уся Циркута знатиме про це. Ти гадаєш, дарвенхардці одразу перебили всіх?! — повторив Всевлад питання, ще сильніше стискаючи моє плече. Я не опиралась.
— Ні. Не всіх. Хтось розповість, що бачив, перш ніж його прошиє стріла. Я знаю, — мовила якомога спокійніше. Кричати сенсу не було. — Але річ у тім, що був такий густий туман, що й пояснити побачене буде важко. Якісь люди повідчиняли стодоли. То й що? Може, то котрісь із селян не були знайдені дарвенхардцями? Може, то їх тіні бачили визволені з пекла? Може... а хтозна, що там трапилось. І погода може різне робити. Бурі бувають несподіваними.
— Ти ж знаєш, що за нами вже йдуть.
— Так, але непевно. Сумніваючись. Бо ж тракт весь рясніє кінськими слідами, а звернули ми з нього по кам’яному берегу. Вогню не запалюватимемо. Зараз перепочинуть кілька годин коні — і до світанку ми вже досягнемо міста Агра. Воно ж одне з найбільших в Белаті. Там легко буде сховатись, особливо якщо зайдемо двома групами. Ти сам знаєш, як загубити слід. Відпочинемо кілька днів. Тоді — в Колісію.
— Як легко тобі говориться, Ханно. Як легко, отримавши те, що хотіла. Але якщо до світанку нас наздоженуть — не буде кому в Агру заходити, — мовив Всевлад, а тоді відпустив мене. — Їдь з ними сама. Я знайду вас в місті. Заїдьте всі разом та зупиніться в постоялому дворі «Золота криниця». Доброї ночі.
— Стій! А ти що робитимеш? — спитала я, хапаючи його за руку.
— Переконаюсь, що переслідувачі далеко. Або, якщо близько — що вони вас не наздоженуть, — мовив він сухо, але все ж спинився.
— Ти... нападеш на... на «наших»? Дарвенхардців? Всевладе, це... смерть.
— Це — наслідки. Я постараюся просто збити їх зі сліду. Чи ти забула, що я говорив? Що проти них я можу бути не годен підняти зброю? — мовив він і, висмикнувши руку, подався до коней.
А я лишилася стояти, відчуваючи, як замерзаю. Десь глибоко всередині.
Торкнулася рукою стовбура, бо світ раптом похитнувся, — і видалось, що дерево від мого дотику справді вкрилось памороззю.
Безсило осіла на землю, підтягнувши до себе ноги й заплющивши очі.
Слухала стукіт копит Черна, доки той не злився з вітром.
Він був просто такою собі маленькою копією Бразда. Ті ж блакитні очі. Те ж каштанове волосся. Тільки погляд — зляканий, зацькований. Йому було чотири роки і виглядав хлопчик доволі непогано та точно був здоровим — хіба трішки захуденьким. Але для дітлахів підкорених і це — добре.
Ми не знали, як його звуть. Бо малюк за всі дні, що минули в Агрі, не вимовив і слова.
Ми купили йому гарний новий одяг, відмили, причесали. Анна була геть не проти дивитись за дитиною, бо ж не могли взяти його з собою наші «сервуси», а цікавому власнику «Золотої криниці» ми сказали, що то — син її й Тараса старшої сестри. Втім, кілька монет, брязнувши об стіл, помогли тлустому белату зупинитись на своїх розпитуваннях і не лізти в чужі справи.
А ми, певне, були надто втомленими, аби ще щось вигадувати.
Перший день був дуже важким. Зупинились я, Анна та Тарас в одній кімнаті, де стояли три ліжка. Але штука була в тім, що ніхто з нас особливо не знав, що робити з маленькою дитиною, а наші «сервуси» поселилися в місцевих казармах. Тому перший день був сповнений суцільного стресу — ми вмовляли малюка поїсти, переодягнутися, причесатись. Він же зазвичай використовував кожну слушну мить, аби забитися в куток кімнати, а одного разу навіть заховався під ліжко, звідки ніхто не ризикнув витягати його примусово, щоб не спровокувати плачу. Тому добру годину ми з Анною застосовували всю свою фантазію, розмовляючи з хлопчиком, а я навіть одягла Стожарову білу сорочку — щоб менше скидатись на дарвенхардку, і зброю закинула на шафу. Зрештою, малюк таки виліз, але не до нас з Анною, а до Тараса. Це здивувало всіх, та, нарешті, Аннин друг обійняв хлоп’я та так і просидів з ним кілька годин. Згодом хлопчик звик до нового товариства. А на другий день навіть засміявся, побачивши у вікні пташку.
Та він не розмовляв.
А мені хотілося дертись на стіни через думки. На другий день Анна взяла Тараса й Вишениного малюка і пішла на прогулянку майже до вечора. Я провела їх на вулицю, де чекали Либідь, Тигран та Златодара. Агра справді була великою і нагадувала собою Орієн та інші суто белатські міста — з білими та чорними будівлями, стрункими гострошпилими вежами, мощеними сірим каменем дорогами. Тільки тепер я звернула увагу, що найбільші будівлі — бібліотеки, палаци, навіть мури — мали основи з великих рудуватих каменів. Розарівське каміння. Авжеж.
Серед цих мурів важко було дихати.
Тому я ходила дахами. Це було так легко. На другий день, а тоді — і на третій. Тільки ввечері доводилось вертатись в кімнату, щоб охороняти Стожара, її колишнього хлопця та маленького хлопчика. Я крутилась в ліжку і думала, думала, думала. Так мало спала і майже не їла. Просто не могла. Непокоїлась за Всевлада. Непокоїлась через нашу останню розмову, через те, яким він був різким і страшним в прийнятті рішень. А я — також?.. Анна мала рацію, коли втрутилась у нашу суперечку, мала рацію цілком. Нормальні люди не так би сперечались. Але ми... ми були дарвенхардцями.
Чоловіком, що мав так багато в минулому. Але завжди оберігав мене. І так прагнув.
Жінкою, яка пережила страшне. І навіть провівши пліч-о-пліч стільки тижнів із ним, не зменшила дистанції. Хоча так хотіла. Але... Як там казала Анна про таке? Коли є проблеми з визначенням бажань? «Таргани в голові»? Ким би вони не були, здається, я мала їх удосталь.
На четвертий день, здавалось, я збожеволію. Стояла біля вікна від світанку до заходу сонця, хоч мої супутники знову подались Агрою. Звичайно, їм цікаво було погуляти містом. Та й не сидіти ж увесь час в невеликій кімнатці з похмурою дарвенхардкою. Людям хочеться рухатися, дізнаватися щось нове, спілкуватись.
Я ж дивилась на те, як тіні спершу вкорочувались на вулицях міста, а тоді подовжувались; як переповзали сонячні зайчики стінами будівель. Під вечір вони стали зникати — небо затягало пеленою хмар. Кімната, в якій ми зупинились, знаходилась на другому поверсі, тому я гарно бачила перехожих, що прямували внизу. Хто пішки, хто — конем, а хто — возом. Багатші та бідніші белати, сервуси, подекуди — срібнолукі люди в чорному. Між тим усім — пригнуті до землі підкорені, чиїсь слуги, яких у Белаті особливо жорстоко таврували. Там, де я народилася, такого не було — бо куди ж ти й так втечеш із глухого села? Тут же після досягнення п’ятнадцятиліття юнакам та дівчатам ставили розпеченим залізом мітки на шиях, що позначали, кому належать ці раби. Так робили і в інших містах. Але тавра в Белаті були якимись особливо великими.