Выбрать главу

Та полум’я вже палало. Всевлад сидів та смажив на багатті зайця. М’ясо було вже майже готове і пахло так, що рот одразу ж наповнився слиною. А я через усе геть забула про голод. Зрештою, Ярий учив мене не їсти кілька днів, чого вже.

Зняла свого плаща. Поглянула на Всевлада. Той мав незворушний вираз обличчя, але дивився на мене уважно. Не сказав і слова.

Я взяла свою залізну флягу, яка вже була майже порожньою, набрала снігу, стопила його і вкинула всередину трохи трав, які дарвенхардці завжди носять з собою. Поставила в жар і закип’ятила. Це не був трунок сили, ні. Взагалі можна було б зварити чай, що додав би нам снаги, але я обрала трави, котрі мали трохи заспокійливий ефект. Потрібно було поспати, а з моєю розбурханою свідомістю це видавалось неймовірним завданням. Сіла навпроти дарвенхардця, з протилежного від вогню боку.

— Зварити тобі щось інше? — спитала Всевлада. Він бачив, що я клала до своєї фляги. Чоловік похитав головою.

— Твій підійде.

І знову тиша. Ми поїли та випили з моєї фляги, але я не відчула жодного полегшення від зілля. Навпаки, стало просто сумніше. Дивилась на Всевлада і не знала, що сказати. Так хотіла — і не знала. Можна було б розпитати його про щось неособисте, про Стожарів, наприклад. Про жителів Дикого краю. Адже чоловік справді знав дуже багато, більше за мене. Можна було б спитати про те, що ж такого побачила в його спогадах Анна, що це вразило її до сліз. І чому загорілись її руки? Чому дотик до татуювань Спадкоємця завдає їй такого болю? Можна було б спитати. Та я не хотіла.

І Всевлад, здається, не хотів ні про що говорити. Сидів, притулившись спиною до стіни печери і витягнувши поперед себе довгі ноги. Обпікав мене поглядом чорних очей. Взагалі нам варто було б вартувати по черзі, щоб мати змогу так само по черзі відпочити, — майнула думка. Але цей вечір не був таким, як мав би бути. Майнула думка — і щезла.

Я встала і, підійшовши, сіла поряд. Нахилилась до Всевлада і поцілувала в щоку. Тоді знайшла своїми губами його. Мало не заплакала від дивовижного почуття, що домішалось до болю в грудях, коли цілунком торкнулась таких бажаних уст. Ковзнула рукою його широкими грудьми і відчула, як сильно б’ється серце чоловіка. Почула Всевладову руку в себе на потилиці; як пальцями зарився в волосся. За мить розплів мені косу. Чорні шовковисті пасма розсипались по плечах. Чоловік на секунду відхилився, дивлячись на мене з захопленням. Тоді раптом міцно обійняв і зарився обличчям мені в волосся. Я засміялась.

— Я обожнюю запах твого волосся, ти знаєш? — мовив тихо мені на вухо.

— Я встигла про це забути, — прошепотіла. Збрехала. Я пам’ятала геть усе.

Всевлад відгорнув моє волосся так, щоб мати змогу поцілувати шию. Притиснув до себе ще міцніше. Я теж обійняла його. Відчула, як його пальці розшнуровують зав’язку в мене на сорочці, і зупинила їх своєю рукою. Він посміхнувся мені в шию, переставши цілувати, від чого моя шкіра вкрилась сиротами. Я мимоволі зіщулилась.

Всевлад поглянув на мене, притулившись чолом до мого чола.

— Можна дивитись безкінечно на багато речей. На те, як горить вогонь, як тече вода і як ти намагаєшся мені опиратись. Але не думай, наче так буде завжди. Ти найжаданіша жінка, яку я зустрічав.

— Можна ще безкінечно дивитись на те, як ти про мене мрієш, — мовила я з усмішкою, хоча від його темного палючого погляду дихати було важко.

А від поцілунків було ще важче думати. Та Всевлад більше не намагався мене роздягнути тієї ночі, хоч часом і дражнився, бавлячись шнурівкою моєї сорочки.

А потім ми спали, обійнявшись, вперше за всі чотири роки. Про варту навіть не згадували, адже наш сон і без того був неймовірно чутливим. Трохи легковажна поведінка, зате — зробила нас щасливими.

І я справді почувалась такою. Несподівано для себе наважилась на цей час. Заплутала все і без того непросте, що було між нами. І зрозуміла, що не шкодую.

Здається, ми маємо майже два роки.

* * *

Забуваєш і про ніжність, і про минулий теплий сон, коли опиняєшся в дорозі з людьми, яких варто остерігатись і з якими тебе тепер пов’язує дуже дивний шлях.

А коли бредеш, вгрузаючи по коліна в сніги, то і минула ніч в обіймах майже коханого і майже чужого чоловіка, про якого знаєш сьогодні хіба трохи більше, ніж учора чи кілька днів тому, видається сном. Дивовижні роздуми і сумніви бентежать розбурханий розум і серце. І навіть якщо й є попереду майже два роки, то вже годі й уявити, що робити в цей час і чи варто взагалі. І шляху не видно чіткого. Припустімо, врятуємо ми дітей, помстимось за Всевладовим планом. Вернемо друга Стожара в інший світ. А тоді що? Закінчиться дія наших присяг. І ми почнемо перерізати одне одному горлянки?

Чи убила б я дівчину зі своїм обличчям? Чи убив би її Всевлад?

Не зробили цього минулої доби, коли мали можливість, і не відомо, яка відповідь тепер.

Але я здивовано зрозуміла, що хочу дізнатись, як усе вирішити без крові.

А чого хоче мій напарник?

Я кинула на нього погляд — Всевлад ішов ліворуч від мене, дивлячись вдалечінь. Ми просувались якраз тим широким плато, яке перед тим привело мене та Спадкоємця до лісу.

Чоловік, відчувши, що я на нього дивлюсь, відповів спокійним поглядом. Це додало мені впевненості в наступних кроках.

Наша компанія видавалась доволі цікавою.

Ждан, який вочевидь керував дикунами, з нами не пішов, а лишився давати всьому лад вдома. Хоча прийшов, щоб провести нас до узлісся. Мені він видався трохи сумним.

Златодара, на відміну від вчорашнього дня, не була вбрана в білий одяг, що тішило. В снігах її не було б видно, якби приховала темне волосся каптуром, але в Метейському краю чисто білий одяг носили хіба дуже вибагливі белатки, а нам не треба було привертати до себе увагу цим фактором.

В дорогу жителі Дикого краю одяглись майже так само, як і ми з Всевладом, хоч їх одяг не був чорним. Златодарин плащ був сірого кольору, а Стожара — рудий, через що дівчина нагадувала лисицю. Тигранів плащ мав такий же відтінок, тоді як інший хлопець, який вочевидь і був другом Анни з її світу, мав на собі темно-бурий одяг, що дивно гармоніювало з його рудим волоссям, коли він не одягав на голову каптур. Цей хлопець з дивакуватим іменем Тарас витріщався на мене та Всевлада, наче не вірячи своїм очам, особливо в перші хвилини, як ми зустрілись. Я думала, що відчуватиму роздратування, як зазвичай, коли хтось не приховує свого інтересу до мене, але натомість мене стало пробивати на сміх. Всевлад же дивився на Тараса з неприхованим здивуванням, а чого саме — не пояснював.

Окрім Стожара, її друга та Тиграна зі Златодарою, до Циркути з нами попрямувала ще одна дівчина — струнка, білява. Вона стала для мене найбільшим відкриттям цього ранку, коли, побачивши нас із Всевладом, приязно посміхнулась і помахала рукою:

— О, дарвенхардці! Ваші імена я вже знаю, тому можете не перейматись поштивістю. А мене звуть Либідь, — мовила вона.

Я завмерла, здивована тим, що всміхається дівчина до нас цілком щиро, а тоді раптом вловила роздратований погляд Тиграна, який той кинув на неї. Либідь зовсім не зніяковіла:

— Що таке? Тигране, глянь, яка вона схожа на нашого Стожара! Як можна бути непривітною з такою людиною?

В голосі дівчини пролунала насмішка. Вже згодом я дізнаюсь, що вона — Тигранова сестра, і він усіма силами намагався перешкодити її долученню до нашої компанії. Але не зміг. Бо Либідь хоч і була веселою та привітною, але мала дуже сильний характер. З усіх них вона мені подобалось чи не найбільше.

Дивовижним було те, що на її усмішку хотілось відповісти тим же. Я стримувалась.

А Всевлад — ні.

Від цього я мало не спохмурніла і подумки сварила саму себе. Либідь приємно зашарілась, коли він усміхнувся, а Тигран насупився ще більше.

Коли ми минули плато і спустились в долину, сонце вже досягло зеніту блакитного, мов гірське озеро, неба. З Всевладом ми б, може, ішли собі далі, але через супутників мусили зупинитись, щоб трохи перепочити.