Псів у Дарвенхарді теж поїли своєрідним трунком, як і нас. Вони ставали більш шалені, швидші, сильніші, а кусали так, що звичайна людина могла померти навіть від невеликої рани. Через їх слину. Тіла дарвенхардців володіли вищою опірністю до неї, як і до інших шкідливих речовин та хвороб, але не за такої кількості укусів.
Таких тварин використовували дуже-дуже рідко. Для особливих місій. Що вони роблять тут, на сході Белати? Я ніколи особливо не любила собак, а Ярий і не наполягав на нашому спілкуванні. Але були дарвенхардці, що обирали роботу з такими собаками. Вони годували звірів спеціальними речовинами, роблячи їх залежними та вірними тільки собі. Таких дарвенхардців з собаками наймали для складних пошуків.
— І на нозі... один.
— Ти мусиш почекати тут. Я зараз, — мовила я, опускаючи сорочку та вдивляючись в подерту штанину на правій нозі Всевлада. — Принесу ліки.
— Ханно...
— Що? — обернулась я від дверей.
— Допомога Стожара мені не потрібна, — мовив він твердо.
Я б посміхнулась, якби ситуація не була такою серйозною. Такий же впертий дарвенхардець, як і я.
— Добре.
Анна, Тарас та Адам вже спали, коли я постукала в двері. Тепер Стожар завжди слідкувала за тим, аби зачиняти їх на ніч, тому взяти все, що треба, непомітно мені не вдалось. Вона зустріла мене розпатлана і сонна.
— Ти пізно, — промовила, пропускаючи мене всередину і готуючись зачиняти двері.
— Не зачиняй, — прошепотіла я, беручи в майже цілковитій темряві свої дорожні сумки. Там було багато корисних трав і речовин. Прихопила ще теплу ковдру і кілька свічок. — Я маю вийти.
— Що таке? — голос дівчини одразу перестав бути розслабленим.
— Всевлад повернувся. Йому потрібна моя допомога. Прийду, коли зможу. Але вранці не йдіть нікуди. Ясно?
— Так.
Коли я зачинила за собою двері прибудови, повернувшись до Всевлада, за ними почувся приємний шум. То густе небесне павутиння пролилось рідким сріблом на землю.
Задощило.
— Ти швидко, — мовив він глухо, коли я присіла поряд, вивертаючи зміст торбин. — Ханно, я...
— Помовч! — гаркнула я. — Потім поговоримо. Не витрачай сили.
Я гадала, він сперечатиметься, але помилилась. Всевлад тільки скорився і заплющив очі.
А я вперше за останні дні відчула себе в своїй тарілці. Маючи під рукою все необхідне, перестала панікувати. Треба просто вилікувати його. Це я вмію.
Перш за все я влила Всевладові до рота сильне знеболювальне, а коли воно почало діяти, порозпорювала невдалі шви. Відчувши, що нічного зору з притаманною йому монохромністю замало, запалила свічки, поставивши їх на перевернуте бляшане відро. Дощ надворі періщив, як божевільний, і я вирішила, що завдяки йому можна не перейматись, що хтось помітить світло в просвітах дошок прибудови. Та й була вона збита доволі добротно.
Спершу мені дуже заважало те, що торс Всевлада був майже цілком вкритий чорними візерунковими татуюваннями — тому важко було визначити краї ран. Але, зрештою, я звикла. Промила рани, в яких вже почалось запалення, спеціальним розчином. Тоді засипала до них потрібний порошок з трав. Колись я обговорювала його дію з Анною, і та сказала, що в їхньому світі такі ліки називають антибіотиками. Нехай. Головне, що цей порошок здатен знищити шкідливе, що є в уразах, і почистити кров, що невпинно, хоч і не сильно цебеніла зі слідів від страшних укусів. Тоді я взялася за накладання нових, акуратних швів, зводячи докупи роздерті м’язи. Все те саме зробила з раною на його нозі. Зрештою намастила все зверху загоювальною сумішшю і аж тоді зрозуміла, що треба було взяти якесь простирадло, а не лише ковдру. Та виходити за ним в зливу було б дурістю.
Тому я скинула куртку, а тоді поглянула на Всевлада, що спостерігав за мною з-під ледь примружених повік. Світло свічок відбивалось в темних очах і здавалось, що то палають його зіниці.
— Заплющ очі, — мовила я тихо. Він скорився.
Колись ми це вже проходили. Я зняла з себе сорочку і загорнулась в ковдру. Роздерла одіж на шматки і міцно перев’язала торс та ногу Всевлада чорною тканиною.
— Вже можна дивитись? — прошепотів він. — Не хочу провалитись в темряву, коли поряд зі мною майже оголена ти.
— Можна. Я в ковдрі. — сказала я, а тоді допомогла йому припіднятись і піднесла до губ флягу. — І взагалі, не думай в такому стані про майже оголену мене. Тобі не можна хвилюватись. Ти маєш відпочити.
— Що це? — спитав він, принюхавшись до фляги.
— Вино.
— Ханно, не...
— Воно нас не вбиває. Хоч, певна, ти і сам це знаєш. Але розслабляє. Це тобі зараз потрібно. Я не питиму.
Він слухняно випив і відкинувся назад на сіно. Я знайшла свою куртку, згорнула калачиком і підклала йому під голову. Тоді загасила всі свічки, щоб часом не спричинитись до пожежі. Відкинула вбік залишки Всевладової закривавленої сорочки. Поскладала разом нашу зброю. На секунду привідчинила двері і помила руки під сильним струменем дощу. Надворі було темно-темно. Переді мною — тільки глуха стіна заїжджого двору, геть без вікон. Не чулося нічого, крім зливи. Було вже дуже пізно.
— Візьми трохи води в долоні...
Я взяла. Двері, скрипнувши, самі зачинились.
Всевлад трохи надпив, а тоді я просто вмила його обличчя. Відчула, що чоло його гаряче.
— В тебе жар...
— Але мені, навпаки, холодно. Ляж біля мене, Ханно.
— Всевладе, я...
— Ти все зробила дуже добре. Це через рани. Але ліки до ранку подіють. Та й я не зовсім звичайна людина. Не бійся. Ляж біля мене. Прошу...
Я лягла біля його неушкодженого боку і, зітхнувши, розмотала ковдру. Вкрила нас обох. Притулилась до його гарячого тіла, поклавши голову Всевладові на плече.
Він обійняв мене і знайшов поцілунком губи. Але тільки на мить — тоді знову відкинувся головою на куртку, втомлений.
Над нами шумів дощ. Він невпинно бив по стрісі мільйонами дрібних молоточків. А десь вона протікала — я чула, як вдаряють тонкі струмки об земляну долівку. Та нас вони не зачіпали.
Було так добре. Ми довго мовчали. Я відчувала, як водить легенько Всевлад пальцями в мене по спині, полишаючи вогняні сліди. Його тіло було гарячим, як пічка, і хотілось лежати так, обіймаючись, все життя. І щоб нас не займали. І світ чекав.
— Ханно...
— Ти сьогодні говіркий, — прошепотіла я. Без злості. Обережно пригортаючись до нього.
— Просто зазвичай ти геть не слухаєш. Використовую момент, — мовив він, посміхнувшись. Я мала заплющені очі, але відчула це.
— Гаразд... Що?
— Я хочу, щоб ти завжди була тією, хто перев’язуватиме мої рани. Тільки ти. Завжди.
Він поцілував мене у скроню. Я обдумувала те, що він сказав, відчуваючи, як тріпоче щось полум’яне в грудях і в животі, розсипаючи іскри усім тілом. Його слова... то було таке дивне освідчення? Притаманне лишень дарвенхардцям? Інші чоловіки, мабуть, і не додумались би до такого. Вони б просили про турботу, затишок, гарячий чай і не менш гарячі обійми, про... про що завгодно. А Всевлад — аби я перев’язувала йому рани. Та хіба я б хотіла готувати вечерю й чай? Ні, звісно.
Видихнула:
— Я буду.
Два слова обійняли нас ніжною, але міцною мотузкою обіцянки, затягуючись хитрим вузлом.
Десь далеко на вулиці щось заскрипіло. Подув вітер — і пронизав будівлю протягами через сито зі щілин. Я здригнулась, і Всевлад пригорнув мене міцніше.
— Наше життя стало якимось божевіллям. Навіть більше, аніж завжди. Коли ми з тобою були отак просто вдвох? В Дикому краю?
— Десь тоді. Повсякчас ці всі... поряд, — пробурмотіла я. — Але сьогодні мені просто лінь через них перейматися. Тепер в нашій компанії ще й дитина. І стало небезпечніше. Просто фантастика. Та я рада, що ми зуміли врятувати Вишену та її малюка. До речі... Вона назвала його Адамом.
— На честь твого колишнього хлопця? — здивувався Всевлад, помовчавши хвилину. Згадував.