— Гадаю, так. Але це однозначно належить до тем, про які я хочу подумати завтра. Ти вже не злишся на мене через те, що я зробила в Марсамі?
— Злюсь страшенно. Але тебе не змінити. Хіба... я можу спробувати тоді ж... завтра. А сьогодні? Ти ще думаєш про щось, чи я вже просто нагло вириваю тебе зі світу сновидінь?
Він говорив, наблизивши губи до моєї скроні, і я виразно відчувала на шкірі гарячий подих.
Думка прийшла так несподівано, що я просто не втримала її на язиці:
— Тільки про те, що, якби знала, що в наших подальших мандрах буде такий шарварок, то не зупиняла б твоєї руки, коли ти намагався розшнурувати мою сорочку в тій печері. Принаймні було б що згадати.
— І ти говориш це мені тоді, коли я не маю сил навіть підняти рук! Ханно, я через тебе збожеволію! — вигукнув він. Я давно не відчувала такого задоволення, як зараз, роздражнивши чоловіка.
— Якраз тому саме зараз я це й говорю. Добраніч, Всевладе.
Він ніжно поцілував мене замість відповіді.
А тоді ми нарешті заснули.
Розділ 8
Пітьма Всевладових очей була нестерпною. І я заплющила свої.
Провела руками по шовковистій гриві коня, відчуваючи, як рухаються його сильні м’язи при кожному кроці. Як торкаються копита старовинної бруківки; як пофоркує тварина, ледь струшуючи головою; як закусує вудила. Як поряд так само рухаються коні моїх товаришів, а самі вершники уважно дивляться навсібіч, намагаючись вловити, попередити, відчути найменший вияв ворожості, підозри, небезпеки.
І я можу насправді на них усіх не дивитись. Я знаю, хто де перебуває, що робить, відчуває. Просто тому, що їх емоції, вчинки, прагнення, — геть усе злилось в суцільний інформаційний потік. Він має вигляд туго переплетених ниток, їм тут якось затісно, я розсікаю їх своїм тілом, вловлюючи геть усе, і — полишаю позаду. Бо, попри людські почуття, є ще й інші... земні. Потоки сили, що обіймають мене, голублять, огортають кожен м’яз та кожну думку. Вони значно, значно сильніші. І не знаю, чи відчуваю це тільки я, чи й інші також. Але навіть Вишена перестала бути такою тихою, як раніше, і кілька разів бавилася з маленьким Адамом у дні, коли ми опинилися на землях Метейського краю. Павутинцям тут також комфортніше.
Для Ханни та Всевлада ця земля — батьківщина. Хоч і геть по-різному. А тепер ми дуже близько до дому Спадкоємця.
Ми у Колісії.
Я в житті була у багатьох містах — як України, так і Європи. Та й тут, у Циркуті, побачила вже чимало. Але... не такого. Бо це місто не було схожим на інші.
Белати захопили його і змінили. Та не для мене. Не для тієї, що прочитала велику книгу, де було детально описано столицю патрійців. Не для Стожара. Бо просто перед моїми очима оживало диво Світана — створене не працею сотень людей, а любов’ю та прагненнями світлого майбутнього одного чоловіка, який не був ні правителем, ні Величним. Але був — Великим.
Я відчувала це. Як відчувала й те, що місто це — немов великий організм. Він зберіг своє серце — десь глибоко в землі; зберіг частково свою оболонку з білих будівель та сірої бруківки. Та водночас зазнав страшних і непоправних ураз.
Розплющила очі. Роззирнулася. То тут, то там серед білосніжних давніх кам’яниць — чорні будівлі, зведені вже белатами. Поміж ними — чудової роботи фонтани. А ще — шибениці та карні стовпи. І не всі з них — порожні. Люди — такі різні, що аж в очах рябить. Тепло дозволило жінкам-белаткам зняти хутра і простувати в розкішних сукнях, розшитих золотом, сріблом та самоцвітами. Надзвичайно красиві, витончені прикраси вінчали зачіски та оздоблювали білі шиї й руки. Чомусь, дивлячись на цих жінок, я не могла позбутися враження, наче вже бачила таке раніше. Але де, коли?.. Чоловіки-белати теж були одягнені красиво, значно багатше, аніж в інших містах. Колісія — друге за розмірами й ошатністю місто в Циркуті, поступається лише Медії. А може... може, й не поступається, тільки белати так говорять. Збруя коней, зброя людей — все сяяло оздобами. Поміж тим — сірі сервуські однострої. Та подекуди — чорні дарвенхардські. І, майже злиті з брудом підворіть, одягнені в лахміття метеї — з таврованими шиями, а подекуди — обличчями. Підкорених в Колісії було дуже багато — але вони найменше вирізнялись з-поміж усіх. Просто тому, що намагалися цього не робити — опущені очі, зігнуті спини, схилені плечі. І коли йшли — то обов’язково так, аби подалі від панів, щоб не потурбувати їх своїм зубожілим виглядом. Після Розару такий вигляд людей вже мене так не вражав — але я все ж не могла втриматись, аби не дивитись на узи, що єднали їх із землею. Узи були. Мутні, дивні, слабкі.
В Колісії приємніше було слухати землю й будинки, аніж людей. Ті були найбільшою виразкою на її тілі.
Як і ще дещо.
— Це... — прошепотіла я, здіймаючи погляд догори.
— Мій дім, — різко сказав Всевлад, що увесь час їхав поряд. Чого він чекав від мене? Повстання? Спалаху емоцій? Але темінь в його погляді душила мене, хвилювала. Каменем падала на серце.
Хоч і не так сильно, як побачене.
Обитель Стожарів. Місце, яке могло б бути й моїм домом також — якби я прийшла в цей світ на тисячоліття раніше, коли він не був такий розораний болем і кров’ю. Коли Стожари не були забороненою пам’яттю, а тим, на чому й трималась держава. Не стало їх — і вона впала. Покинули Обитель — і та потемніла. Стала чорною, лишень ледь сяючою завдяки сяйво-каменю, яким було інкрустовано стіни. Вежі всі не збереглися — Всевлад, що полюбляв більше розповідати сухі факти про сучасність, але не про добелатські часи в Патрії, все ж якось обмовився, що коли белати увірвались до Колісії, то в результаті протистоянь дві башти завалилися. Одну з них так і не відбудували. Інша ж постала найвищою — і була вона справді витвором мистецтва. Хоч які суперечливі думки та почуття не викликав у мене вигляд теперішньої Обителі, адже я повсякчас порівнювала її з образом, що склався в голові з тексту давнього писця, та те, як виглядала споруда зараз, не могло не вражати. В оточенні десяти чорних веж височіла ще одна — споруджена з каміння, скла та заліза. Здалеку вона мерехтіла, відбиваючи чорним та прозорим склом сонячне проміння, і виглядала фантастично. Архітектурне диво виднілося надзвичайно витонченим та естетичним, нагадувало скручене до неба вузьке вістря стріли, і мені кортіло розгледіти все ближче. На вершині центральної вежі майорів стяг. Його здалеку було видно погано, та всі знали, що там зображено — чорне коло з шипами. Герб Циркути.
— Ти ж проведеш мене туди, правда? — спитала я тихенько.
— Так. Палац і є метою нашого візиту в Колісію. Але все буде тільки тоді, коли вирішу, що це безпечно. Спочатку піду я сам і привітаюсь із батьком, — сухо відповів дарвенхардець. Його обличчя було спокійним, а чорний ореол не пропускав емоцій, та я все ж якимось дивним чином відчувала Всевладову настороженість. Ханна, що їхала трохи попереду нас, озирнулась і теж поглянула на нього.
— Ти зустрінешся з батьком? — спитала вона.
Поозирались всі наші. Всевлад зітхнув. Сьогодні він не одягнув шкіряної стрічки на чоло, що мала на собі різні важливі для дарвенхардців символи, а тому було одразу помітно, як чоловік спохмурнів.
— Він вже знає, що я в місті. Я надто впізнаваний. Все гаразд. Поговоримо в менш людному місці.
— Де ми зупинимось? — поцікавився Тигран. Останні дні були такими напруженими, що ми якось цього й не обговорили.
— В одному з моїх будинків, — голос Всевлада пролунав вже більш буденно. — Мені належить не лише частина палацу. Тут вже можна не ховатись. Нас помітили ще від воріт. То хоч поселимось із комфортом.
Ввечері Колісія вирувала не згірш як вдень. Вулицями лунала музика, щось десь святкували; місто сяяло ліхтарями й світлом у вікнах, а на найвищому пагорбі палахкотіли вогні у вікнах палацу Величного та м’яко мерехтіли його стіни завдяки сяйво-каменю. Великі вікна «одного з будинків Всевлада», який виявився розкішним маєтком на верхівці одного з пагорбів у північній частині міста, відкривали просто неймовірний вид на місто, ріку Крихталь, що розділяла його навпіл, та небо, рясно всіяне зірками. Маєток було відгороджено від вулиці високим муром, що окреслював просторе внутрішнє подвір’я. Пообіч будинку було висаджено гарний сад.