Ранок трохи виправив ситуацію. Снідали ми з Ханною та Тарасом у просторій вітальні. Крісла, на яких ми сиділи, виявились напрочуд зручними, а їжі на столі було, мов на бенкеті. Після простого харчування в дорозі різноманітні страви з м’якого несолоного м’яса, грибів, сметанкових соусів та запечених овочів приємно бентежили смакові рецептори.
Маленький Адам та його няня-белатка, що виявилась тихою русявою дівчиною років вісімнадцяти, також були присутні за трапезним столом. Я відчувала тиху радість, дивлячись на те, як хлопчик їсть, не ніяковіючи та не намагаючись сховатись. Він і далі не говорив жодного слова, але трішки від’ївся та мав рожеві щічки — а цього було цілком достатньо.
Коли няня повела малого нагору, ми, опинившись втрьох, нарешті змогли перекинутись кількома словами, не переймаючись обережністю.
— Я ще ніколи не була в Колісії і зараз хотіла б трохи подивитись місто. Хочете зі мною? — спитала Ханна несподівано дружелюбно.
— Я б із задоволенням, якщо ти не маєш своїх дарвенхардських справ, — промовив Тарас.
— Якщо б мала, то не пропонувала би, — відповіла вона вже в звичному своєму тоні. — Анно?
— Хочу просто посидіти десь в кутку і забути про ходьбу. Про їзду. Про мандри. Хоч на годину, — призналась я.
— Ти нормально почуваєшся? Вчора видавалась енергійнішою, — спитав Тарас, і далі використовуючи белатську. Поліглот, чи що?
— Не виспалась. Хочу побути... вдома, — мовила я, затнувшись. Останнє слово якось дивно в’язалось з будинком Всевлада. — А вам гарно погуляти. Тільки, Тарасе, не забудь, що по обіді до нас прийде кравець. І будьте обережні.
Так я забезпечила собі можливість побути кілька годин на самоті. Якийсь час роздумувала, чим би то себе зайняти, і рішення прийшло несподівано: я хотіла читати. Колись це було одним із моїх улюблених занять, то чому б не присвятити кілька годин Всевладовій бібліотеці?
Але так важко було обрати потрібну книгу. Та водночас я просто насолоджувалась вишукуванням чужих емоцій, записаних чорнилом поміж літерами. Аж раптом мене по пальцях наче вдарило урваною струною — я саме відволіклась, бо порив вітру стукнув об найближче вікно захопленою гіллячкою. Потерла пучки пальців, що заболіли, а тоді поглянула на темно-зелений шкіряний корінець, що нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших. Окрім назви.
«Історія Величних Метейського краю».
Чорт забирай! Я тільки тепер помітила, що з трьох полиць, якими вже пробігла очима, я жодного разу не вихопила подібної назви. Було дуже багато про Бактрію, про Персеполь та інші частини імперії. Навіть кілька книг, присвячених маленькому Кохору, з якого користь була хіба в якійсь там кількості зерна та городини на рік. Але ось ця була першою, присвяченою Метейському краю.
Обережно, навіть ніжно, я потягла на себе палітурку та взяла манускрипт до рук. Він був доволі об’ємним та важким. Прохолодна шкіра ковзнула долонями і я знову відчула прихований біль. Це ще що таке? Що ж так тривожило белата, який писав цю книгу?
Посеред стелажів, між вікном та каміном, розташувався невеликий круглий стіл з трьома дерев’яними кріслами, що мали приємну м’яку оббивку. На одне з них я й всілась та, поклавши знахідку на відполіровану до блиску поверхню столу, розгорнула на першій сторінці.
З неї на мене одразу ж поглянула жінка. Портрет був лінійним, але чітко передавав лінію підборіддя, що мало дещо квадратну форму, тонкої шиї, кучерявого волосся до плечей та очей, що дивились крізь століття з-під брів, одна з яких була виклично піднята. Під портретом було ім’я — Всевлада. Роки життя та дата сходження на престол — наскільки я могла орієнтуватись, близько восьмиста двадцяти років тому.
Я витріщила очі. То мій знайомий Спадкоємець, виявляється, був названий на честь жінки, що започаткувала весь рід Величних Метейського краю? Не те щоб це робило Всевлада ще більш особливим, ніж він уже був в моїх очах, але виявилось цікавою деталлю.
Я перегорнула сторінку з портретом. За нею починався текст белатською.
Як добре, що белати не вміють писати книги, які боляче читати.
Історія була написана дуже обережно. І як би я не хотіла, та нічого забороненого з неї дізнатись було неможливо. Хоч така думка в мене й виникала на початках, визнаю. Тут жодного разу не вживались слова на кшталт «Стожар» чи «Патрія» і тому подібні. Кілька разів лишень зауважувалось, що Метейський край був дуже розвиненою та великою державою, яку багато століть Циркута не наважувалась займати. Але Всевлада впоралась. Жінка за походженням належала до дрібної знаті та завдяки чи то своїй вроді (хоч, як на мене, і та — на любителя), чи шарму стала одного дня нареченою котрогось зі Спадкоємців. Втім, заміж за нього вона так і не вийшла — з однієї простої причини. Всевлада винайшла зброю — хитромудру, дивовижну, за допомогою якої і було завойовано Метейський край. І тут знову — тиша. Ніякої згадки про те, що ж це за зброя була. За правом завоювання жінка зійшла на престол та стала першою Величною в новій впокореній державі. Того ж року вона народила сина. Літописець обережно припустив, що від свого колишнього нареченого, з яким завойовниця все ж не захотіла ділити владу і тому до кінця життя була самотньою. Її син, що отримав ім’я Хотибор, став наступником своєї матері на троні Метейського краю.
На цьому розповідь про Всевладу завершувалась. Я роздратовано закрила книгу, від чого з-під палітурки вирвалась хмаринка пилу.
— Апчхи!
— Будь здорова!
Я аж підскочила з переляку і крутнулась так стрімко, що в попереку щось хруснуло.
— Вишено?
Оце таки дійсно несподіванка. Вона стояла тихенько, як тінь, поблизу стелажа одразу ж за мною, а я й не помітила. Краєм ока зауважила, що одне з вікон, виявляється, відчинене. А бібліотека розташована на першому поверсі.
Он воно що.
— Тобі не варто тут бути, це небезпечно, — прошепотіла я, а тоді звелась і, пройшовши поміж стелажами, підійшла тихенько до дверей та визирнула в коридор. Порожньо. Щільно зачинила двері й повернулась назад.
— Так, я знаю. Я ненадовго, — мовила дівчина, примирливо здіймаючи руки. Вона була в своєму звичному вже одязі сервуса — сірих чоботах, штанах, сорочці. Потепліло, тому вже без куртки. На поясі — ремінь з коротким сервуським мечем та ножем пообіч. Видавалась якоюсь незвично блідою, хоч після Розару вже давно виглядала краще. Волосся було заплетене в дві довгі коси.
Чесно кажучи, за час мандрівки ми розмовляли, але я намагалась не лізти дівчині в душу. Та й особливо близько ми не спілкувались. А зараз аура Вишени видавала, що вона схвильована та дещо знічена. Це не видалось мені дивним, але викликало деяке замішання. Я прокашлялась і спитала:
— Щось трапилось?
— Я просто хочу дещо з тобою обговорити наодинці. Бо зазвичай довкола надто багато людей. Ти не подумай, вони всі чудові, але... пробач, що наражаю тебе на небезпеку, та тут ти нарешті сама. Тигран десь на подвір’ї, Либідь та Златодара пішли з Ханною й Тарасом... — Вишена на мить сховала погляд, дивлячись кудись униз. Я помітила, як насипалось трохи землі з її чобіт на кам’яну підлогу. Тоді дівчина знову поглянула мені у вічі.
— Насамперед я хотіла подякувати. За все. Звичайно, головним активістом в моєму й Адамовому порятунку виступала Ханна, але без тебе це було б неможливим.
— Вишено, в цьому немає потреби. Ти вже дякувала. Ти нічого мені не винна.
— Ні, винна. Ти врятувала мого сина, а я... я просто не можу бути з ним поряд. Він такий схожий на свого батька, а той... — вона закусила губу і на мить замовкла. — Ти й сама знаєш, хто він і що зробив. До того ж я геть не вмію бути матір’ю.
Я не могла зрозуміти суті нашої розмови і тому не спромоглась щось відповісти. Витримавши паузу, дівчина продовжила:
— Річ в тім, що я все життя була рабинею. Ти зняла з мене нашийник, а завдяки Сколісу я все ж оминула таврування на шиї чи обличчі, тому зовні цього й не помітно. Проте... отримавши свободу, я не можу зрозуміти, що з нею робити. Я — не Ханна, не вмію торувати своєї стежки в невідомість.