— І чого ж ти хочеш?
— Дай мені ціль, Анно. Скажи, що робити, аби я почувалася корисною. Аби не думала тільки про те, що так і лишаюсь ніким, що б не робила. Я не відчуваю, що ваш шлях — мій.
— Але наш шлях і не мусить бути твоїм. Ти можеш піти, бо — вільна. Тільки тоді, боюсь, я маю придумати, що зробити з твоїм розумом таке, аби ти не могла нічого про наші пригоди розповісти, якщо попадешся на тому, що ти — не справжній сервус. Сама розумієш, це надто ризиковано. Тому, якщо ти обереш цей варіант, то просто попередь, а не зникай без слів. Але я тобі не господиня, щоб давати якісь вказівки. Вишено, ми врятували вас з Адамом не для того, щоб ти була в довічному боргу. Просто Ханна любить тебе. За це ти нічого не винна, — мовила я знічено.
— Ханна, вона...
— Та, ким є. Було б непогано, якби ти навчилась це приймати. А поки... я не даватиму тобі завдань. Але буду рада, якщо ти залишишся з нами, просто як друг. І спробуєш все ж навчитись ладнати з хлопчиком, бо ти — єдина рідна йому людина. Ханна казала, що ти назвала його на честь хлопця, з яким ви разом навчались в Сколісі. Чому? Бо ти була закохана в нього тоді?
— Ні, — вона раптом ледь посміхнулась. — Просто він став сервусом і, провинившись за щось, рік відбував службу в Розарі. Натрапив там на мене. І, чесно, я б, мабуть, померла, якби не те, що якийсь час він там мені допомагав. Я назвала сина в честь Адама, бо той є справді достойним та добрим чоловіком. Його перевели потім кудись — я не знаю, куди саме.
Тепер я опустила погляд, вивчаючи свої руки і роздумуючи. Вишена говорила спокійно, і суть її прохання я зрозуміла. Дівчині потрібна мотивація. Та... як можна надихнути людину на щось, не маючи власної мети? Прямуючи до виконання обов’язків, за якими більше нічого не буде?
І це тепер так завжди буде? Якщо хтось дізнаватиметься про те, хто я, то проситиме підтримки та поради в Стожара? Але якщо Стожар і сам вагається у багато чому, чи може брати таку відповідальність?
Раптом спало на думку, що я — можу. Якщо буду відвертою.
— Тоді чому, назвавши сина на його честь, ти думаєш про когось іншого? — спитала я лагідно. — Вишено, слухай сюди. Я розумію, через що ти пройшла. Повір, я була в твоїй свідомості. Побувала з тобою в Розарі. Я б там не вижила. Серйозно. Я, без своїх теперішніх сил, без друзів поряд, така, якою була раніше. Просто здохла б. Ти ж — ні. Ти вижила. Пройшла свій особистий Дарвенхард. Не сприймай своє рабство як шлях до кінця життя. Сприймай його як шлях, що треба було здолати до сьогоднішнього дня. До свободи. До можливості навчитись стати мамою. Стати другом. Стати іншою людиною. Мені теж випала така змога кілька місяців тому. Просто — в іншій формі. Твоє завдання — її не проґавити. Навчись брати на себе відповідальність за інших людей. Для початку — за твого сина. З нього почалась твоя справжня дорога. Від безликого сервуса до когось зовсім іншого. Ти маєш право її змарнувати. Ми можемо довірити хлопчика чиїйсь опіці. Але тоді, може так статись, за ним знову прийдуть. І не буде поряд Всевлада, що витягне його з-під палаючої стріхи. Я не дам тобі завдання, бо й сама не маю кінцевої мети. Кожен день може стати для такої, як я, останнім в цьому місті. Але щодня ми щось вирішуємо. Ризикувати чи втікати. Йти прямо чи в обхід. Ти теж вирішуй. Чесно кажучи, ніхто ще просто не придумав, що з вами робити, бо сервуска з дитиною теж занадто яскраве і незаконне явище в імперії. Та, може, ми переправимо вас до Дикого краю, за кордон, де матір та дитину приймуть люди, що мешкають не в Циркуті. Може, ви заховаєтесь десь тут. Я ще не знаю. І хочу, щоб насправді це вирішувала ти. Я ж просто допоможу. Ну і Ханна... може, вона зробить це якось по-божевільному, на свій манер, але не означає, що гірше. Часу для рішення ти маєш рівно стільки, скільки піде в мене в столиці на пошуки інформації. Від кількох днів до... кількох тижнів. Навряд чи ми затримаємось тут на довше. Нам потім ще одну дитину рятувати.
Вишена поглянула на мене здивовано.
— Ще одну? Це ж чию?
— Я не знаю, то знову побажання Ханни. Але вона поки не пояснила, що ж то за малюк. А двоє дітей для нашої компанії — то все ж трохи забагато буде. Втім, думаю, твого малого можна прилаштувати й за версією, де він — мій та Тарасів племінник. Ми можемо лишити його з белатами. Ти підеш з нами. Чи куди захочеш. Я не засуджуватиму, якщо обереш останнє, і інші, гадаю, теж. Та ти — вирішуй.
Дівчина перенесла вагу тіла з п’ятки на носок, і назад. А тоді раптом встала прямо. Подивилась на мене вперше насправді відкрито.
— Добре. Я вирішу.
— Тобі час, — м’яко промовила я.
Вишена легенько кивнула мені і за мить я вже знову була в бібліотеці сама. Тільки колихнулась фіранка на вікні.
Торкнулась пальцями просторових струн і відчула, що коридором хтось наближається. Покоївка.
За мить до того, як вона, постукавши, прочинила двері в бібліотеку, я клацнула пальцями і земля, натрушена з Вишениних чобіт, щезла, розчинившись в повітрі.
— Можливо, панна хоче чаю? Ви так давно тут сидите, може, змерзли? — спитала поштиво літня жінка.
Я кивнула, відчуваючи, як щоки запашіли.
— Від чаю не відмовлюсь.
Треба бути обачними.
Розділ 9
Якщо в домі Всевлада книги м’яко шепотіли, то у Публічній бібліотеці Колісії, яку белати перейменували на Велику столичну бібліотеку, манускрипти мали свій спів. Він був багатоголосий, древній, і коли я необережно послаблювала внутрішній бар’єр, що захищав мене від впливу чужих емоцій, сонми нерозбірливих, моторошних голосів з-під закритих палітурок починали розривати свідомість. Це водночас і лякало, і заворожувало. Я хотіла б опинитись тут сама, щоб «читати» книги, навіть не відкриваючи їх — просто водячи по палітуркам пальцями. Але в кожному світлому, просторому залі, заставленому довгими столами з лавами та стелажами з темного дерева, що сягали високої стелі, завше було повно людей. Тому доводилось знімати книги, які бодай трохи видавались мені цікавими, довго не простоюючи біля них з витягнутою рукою, аби не наразитись на загальний подив. Вже тоді зазвичай я дивилась, про що вони взагалі.
Більшість з обраних, певна річ, стосувались Метейського краю. Десь на другий день я зрозуміла, що такі манускрипти «б’ють» мене по пальцях не тому, що їх писав хтось нещасливий. Просто я особисто відчувала до них водночас і цікавість, і легку відразу. Хоч багато історичних фактів я ще не знала, але підсвідомо розрізняла, в яких книгах найбільше викривлялась історична правда або щось замовчувалось. Саме в тих, чий спів ставав схожим на крик. Він кликав мене. Але факти, викладені на сторінках, були зазвичай такими сухими чи геть недотичними до потрібного мені періоду, що недосвідчений Стожар ніяк не міг прорватись до чогось, захованого поміж рядками. Вони не розповідали більше, аніж дозволяли белатські писарі. Часом те чи інше ім’я або назва ледь дрижали... я не могла зрозуміти, чому. Напевне, їх було змінено. Але для чого белатам змінювати свої власні ймення? Відповіді не було.
В бібліотеці знаходилось надзвичайно багато примірників книги, що мала назву «Законодавство Циркути». Звичайно ж, я не втрималась від того, аби погортати й цей товстезний темно-зелений фоліант із набитим на обкладинці срібним колом із шипами. Їх було дванадцять — як і частин в імперії.
Законів було надзвичайно багато, як і різних приписів та поправок. Я виділила найцікавіші. Наприклад, те, що чоловіки-белати могли мати коханок-підкорених, але не мали права визнавати від них дітей за своїх. А от жінки-белатки були зобов’язані взагалі не вступати до відповідних зносин з чоловіками-підкореними — щоб не було порушено чистоту нації. Такі стосунки розглядались як державна зрада і каралися спаленням на вогнищі. Останнє покарання було доволі рідкісним, але все ж згадувалось і в декількох інших випадках. Наприклад, коли йшлось про «заступництво белата за підкореного». Коли я натрапила на ці слова, то відчула в грудях жар. Адже це тому спалили Всевладову матір? Вона заступилася за кохану та дітей свого друга-белата? Як могла жінка, що мала б понад усе наглядати за виконанням правил в імперії, так помилитись? Чи вона гадала, що Величній дозволено все? Чи...