Ким був той белат? Заради кого вона ризикнула усім та програла?
А ще в «Законодавстві Циркути» викладалась доволі значна історична довідка, що розповідала про основні принципи, якими керуються белати і в своїх особистих життях, і коли мова йде про народ в цілому. На початках своєї історії, близько п’яти тисяч років тому, коли Циркути ще не існувало, а була лише Белата, жив у ній такий собі Сірин, молодший син тодішнього белатського Величного. Сірин повів белатів на війну задля завоювання чужих земель і став першим Величним не за правом наслідування, а за Законом Завоювання, який сам же і сформулював. Так само, як і ряд догм, котрі лягли в основу войовничого устрою белатів. Загалом белати позиціонували себе як вищу за інші націю. Був цілий перелік, чому це власне так має бути, і складався він з дуже багатьох пунктів. А ще вони вважали своїм моральним правом і навіть обов’язком завойовувати нові землі та робити всіх іноземців рабами, оскільки це творило імперію могутнішою та безпечнішою для її найважливіших мешканців. Тому Метейський край, завойований останнім із великих сусідніх держав, тривалий час був Циркуті як більмо на оці, тому що південний її кордон через наявність невпокореного сусіда вважався найбільш слабким. А найкращий захист — це, як відомо, наступ. А ще нові землі, звичайно, давали більше продуктів харчування та багатств.
Тільки одного разу згадалось про те, що я й так раніше знала — лише після завоювання Метейського краю почали цілком і повністю нищитись і категорично заборонятись традиції та мови завойованих народів. Раніше белати навіть пишалися тим, що їх мова панівна і що раби белькочуть собі своїми наріччями. Але з Метейським краєм щось пішло не так. Його люди не белькотіли — вони говорили. Вони промовляли і в тих словах вчувалися непотрібні корені волелюбства. Тому... Їм виривали язики. Тому їх дітей примушували вчитись розмовляти та писати лишень белатською. Минуло вісім століть; процес давно успішно довели до завершення.
Та тільки звідки ті символи патрійського минулого в спаленому селі?..
Я на мить заплющила очі, коли текст почав надто «тиснути» на них. Хоча освітлення в бібліотеці було пречудовим, особливо на верхньому четвертому поверсі, який чомусь був мені найбільш до вподоби. У високій стелі розташувались круглі вікна зі сріблястими вітражами, що зображали герб Циркути. Крізь них сонячне світло падало в приміщення яскравими стовпами. Один з таких утворював півколо на столі переді мною. Коли я знову подивилась перед себе, то побачила, як у світлу пляму опустилась чиясь рука в чорному рукаві, зі шкіряною крагою на передпліччі. Дарвенхардець.
Я ледь втрималась, аби не озирнутись — десь позаду між стелажами ходила, байдикуючи, Ханна. Її кроки були нечутними, але присутність дарвенхардців будь-якій мелодії додає особливих нот. Я відчувала її характерну пітьму, а ще — напруження усіх людей, присутніх в тому районі.
Та цей дарвенхардець був мені незнайомим.
Ханна ж і на мить не сповільнила кроку.
Я підвела погляд.
Незнайомець. Високий, худорлявий, з коротким волоссям дивного червонястого кольору. Трохи старший за мене. Доволі привабливий.
Довгі пальці, що в моєму світі могли б належати піаністу, а тут — убивці, майже торкались розгорнутого фоліанту. На кразі я помітила вишитий сріблом герб Циркути — але якийсь дивний, розділений навпіл так, що одна половина була цілком заповненою.
— Вперше бачу такі очі, — промовив дарвенхардець неголосно, уважно вдивляючись мені в обличчя. — Як це називається?
Я мало не ляпнула своє «гетерохромія», але вчасно прикусила язика. Навряд чи в цьому світі існує таке слово.
— Не особливо над цим задумувалась, — відповіла так само тихо.
— Різноколір’я, — почувся інший голос — веселіший, гучніший. Поряд із червоноволосим зупинився ще один чоловік у чорному. Статурою він був схожий на побратима, але мав біляве волосся, блакитні очі та довгий гострий ніс. Нагадував якусь світлоперу ворону. Він приязно посміхався, але погляд очей був уважним та прохолодним. — Дуже рідкісне і надзвичайно красиве явище. Колись людей з такими очима вважали в Циркуті особливими, мало не чарівниками. Згодом забобони відійшли в минуле. Але, дивлячись на Вас, я готовий в них повірити. Ніколи ще не бачив свого напарника таким зачарованим.
Я відчула, як щоки запашіли.
В голові пролунав трохи втомлений, але наполегливий голос Всевлада, що не радив заводити надто близькі знайомства.
Але ж з дарвенхардцями я узагалі знайомитись не хотіла. Мені «своїх» вистачало понад міру!
— Як Вас звуть, незнайомко? — спитав перший.
— Анна. А з ким маю честь розмовляти я?
— Мене звуть Варумом, а це — мій напарник Гал. Ви давно в столиці? — спитав червоноволосий.
— А так очевидно, що я не з Колісії? — спантеличено спитала я. Адже зовні мене було не відрізнити від місцевих жінок. Від сьогоднішнього ранку я тішилась чотирма новенькими сукнями і одна з них була зараз на мені: темно-зелена, з м’якого оксамиту, з неглибоким декольте, але на спині — з корсажною шнурівкою, прикрашеною перлинами. Роботу кравець виконав дуже швидко та красиво. Ця сукня була найменш примітною з усіх, але гарною. Поділ м’яко спадав донизу. Всевладові гроші зробили славну справу.
— Тутешні жінки рідко ходять до бібліотеки з охороною. Та ще й із такою, — промовив чоловік, ледь посміхнувшись і кивнувши мені за спину. Я відчула, як Ханна сповільнила крок. Гал поглянув туди, куди вказав його напарник, і вперше я побачила в його очах непідробне здивування.
— Очам не вірю! Скільки літ, скільки зим!
Дарвенхардка підійшла і я відчула полегшення.
— Я так гадаю, що насправді ми не бачились з тобою місяців десять, Гале, не більше, — промовила вона, зупинившись поряд із моїм стільцем. Потиснула руку світловолосому Галові, а коли зробила те саме з Варумом, то ще й ледь кивнула.
— Велика честь, — промовила Ханна тихо. І тільки тут я зауважила, що з-під чорного коміра Варума виглядають кутасті завершення татуювань. Такі, як у Всевлада — хоч на тілі вони, певне, мали свої відмінності. Ще один Спадкоємець. Цікаво, з якої частини Циркути? Погляд мимоволі знову впав на герб на його кразі — може, тут є підказка?
— Якщо Вас охороняє така дарвенхардка, то я не можу навіть уявити, з ким таким важливим розмовляю, — всміхнувся Гал, знову поглянувши на мене.
— Можна обмежити знайомство лише іменами. Я не настільки яскрава гостя в цьому місті.
— Це у вас просто мандрівка, чи трапилося щось цікаве? — спитав довгоносий в Ханни. Я поглянула на неї — дівчина стояла з позбавленим будь-яких емоцій обличчям. Від цього мені стало якось затишніше. Що б не відбувалося довкола — цей якір спокою ніколи не підведе.
— Мандрівка, пов’язана з певними сімейними справами панни, — відповіла вона, кивнувши на мене. — Зараз от вирішили трохи зупинитись в Колісії. На кілька днів чи тижнів — видно буде. А ви?
— А ми тут відбуваємо службу, — стенув плечима Гал. — Варуму лишилось ще півроку, а тоді я неймовірно за ним сумуватиму.
— Гадаю, кохорське військо зрадіє такому бійцю. Заберу тебе з собою, будеш наглядати за неозорими ланами, — стримано відповів його напарник, чомусь знову перевівши погляд на мене. — Де ви зупинились?
— В моєму домі, — пролунав такий знайомий голос. Рішуче та дещо сухо. На відміну від моєї підсвідомості, де він лунав чомусь геть втомлено. Я й не помітила, як Всевлад опинився поруч і коли взагалі зайшов до зали.
Обличчя його було розслабленим — видавалось, наче він добре відпочив. Поглянув на іншого Спадкоємця:
— Вітаю, брате.
Щось змінилось в обличчі Варума після його слів.
— Радий зустрічі, Всевладе. Я чув, що ти повернувся до столиці.