Ліворуч від трону стояла підставка зі сріблястим луком та сагайдаком зі стрілами. Дарвенхардці не бувають колишніми. Перекресливши своїм сходженням на престол заборону одружуватись та провадити світське життя, Величний назавжди лишився воїном, хай навіть і не в чорній одежі. Зараз він був вбраний у темно-сірий камзол, розшитий чорними геометричними візерунками на рукавах та грудях, а поверху нього — чорний оксамитовий плащ з розкішним хутряним коміром сірого забарвлення. Штани — звичайні, також чорні, а от чоботи — в тон камзолу. На голові — королівський вінець, такий, як я щойно бачила на статуях, тільки справжній, срібний. На руках, що спочивали на підлокітниках, Величний мав темні рукавиці. Сидів непорушно, вдивляючись в моє обличчя, і я відчувала силу та владність, котрі оточували цього чоловіка, мов нерушима стіна. Я відчувала схожий ореол довкола Всевлада. І, можливо, Ждана. Та тільки Ахазова владність мала в собі багато жорстокості — в зморшках біля очей та кутиків губ, в тому, як він дивився поперед себе — мов хижак. На його скронях виднілася легка сивина. А обличчя несподівано видалось мені знайомим. Але не тому, що він був батьком Всевлада, ні... Думка чомусь сформувалась неповною. Та вхопити її за хвіст мені не вдалось.
Трон Величної пустів. Хоч, наскільки я знала, Ахаз мав дружину, вже четверту — Терину, наймолодшу доньку Величного Персеполю. Першою була Всевладова матір, друга — Арма — виявилась безплідною і чоловік відіслав її назад до вотчини, а третя ж, яку звали Лірною, навпаки, померла під час пологів. Терина ж була на двадцять років молодшою за свого чоловіка. Чесно кажучи, мені було б цікаво на неї поглянути. Та, вочевидь, якщо це й станеться — то не сьогодні.
Всевлад стояв поряд зі мною — струнко, спокійно. Дивився на батька.
— Вродлива, — сказав неголосно Ахаз. — Ти казав правду.
Від його хрипкуватого голосу в мене мороз пішов по шкірі.
— Як довго ти відбуваєш службу, дарвенхардко?
— Майже рік, Величний, — відповіла я спокійно.
— Твоїм наставником був Ярий, як і в мого сина, вірно?
— Так.
— Зрозуміло. Всевладе, стань біля мене.
Щойно Всевлад ступив на першу сходинку, як я відчула щось неладне. Коливання повітря. Швидше за думку.
Різко обернувшись, зловила стрілу, що майже влучила мені в шию. Серце пропустило удар. Встигла ще раз поглянути назад — Всевлад саме дійшов до батькового трону і, зупинившись, повернувся. Його обличчя було спокійним та зосередженим. Я подивилась на Ахаза — той легенько підняв брову, мовби здивувавшись з моєї уваги.
І я, схопивши зі спини лук, відбила, не дивлячись, ще одну стрілу — котра саме долітала до моєї правої ноги.
А тоді — одразу три.
Різко крутнувшись, вистрілила тією, котру зловила першою, в напрямку останньої атаки — в сплетіння сріблястих променів біля однієї з залізних «крон».
В мене цілили з трьох різних ракурсів, з двох верхівок та десь із кутка, з землі. Отже, тут ще щонайменше троє інших дарвенхардців. Мене випробовують.
Зрозумівши, що зараз перебуваю на території, найменш пронизаній перехресним промінням, котре збиває з пантелику навіть мені подібних, рвонула від престолів, але ноги не дозволяли рухатись так стрімко, як хотілося, а тому коли в повітрі свиснуло одразу дві стріли, летячи з протилежних боків, я стрибнула вперед, відштовхнулась руками від мармурової підлоги і за мить по тому, як стріли зіштовхнулися в мене під спиною, м’яко приземлилась на зігнуті ноги та одразу ж відкотилась убік, до одного із залізних стовбурів, опинившись в густому світлому мереживі. Лівиця, в якій я досі стискала лук, боліла — адже об підлогу я обіперлась кулаком, а не розкритою долонею, і відчутно здерла кісточки. Та це зараз — дрібниці. Серце знову стукало в нормальному ритмі. Страху я не відчувала. Хіба лишень легке роздратування.
І, несподівано, — азарт. Я вже давно не змагалась із рівними собі, та ще й за таких моторошних і направду небезпечних обставин. Отже, треба зараз добряче постаратись, щоб вразити Величного. Адже він, хоч і покидьок та жінковбивця, та все ж — мій володар. Хтозна, що у нього на думці.
А ще треба просто лишитись живою.
Опинившись між залізним деревом та глухою стіною, я на секунду притулилася до холодного стовбура спиною та прислухалась. В залі панувала могильна тиша, не чутно було навіть дихання Всевлада й Ахаза. Секунда, дві...
Витягла стрілу з сагайдака та поклала на тятиву. Заплющила очі.
Дарвенхардці можуть приховати свої кроки, дихання і, певне, навіть стукіт серця. Та є те, що нас видає. Звук, майже невловимий для інших людей, але я звикла вирізняти його чіткіше за будь-що. Бо він — частина нас самих. Свист дарвенхардської стріли.
І зараз я здатна вловити його відразу. Бо стріляє в мене не Тигран, від якого я цього не чекаю, не Всевлад, якому довіряю. Стріляють убивці.
Такі, як я.
Задзвеніла пружно чужа тятива. Розплющивши очі, я мерщій обернулась і вистрілила, а тоді шарпнулась вбік — трохи запізно. Гостре вістря пройшлось щокою, лишивши довгу смугу від кутика рота і майже до вуха. Кров бризнула врізнобіч і я з несподіванки прикусила губу та відразу відчула смак заліза у роті. Присіла, вдивилась вперед — і почула, як за долю секунди після того, як мене дістала ворожа стріла, моя влучила в щось тверде, брязнувши.
— Влучила, — пролунав гучний спокійний голос в сяйві, що оточувало сусіднє дерево, і я нарешті побачила там одного з нападаючих. Чоловік. Він не був у чорному! Мене надурили! Дарвенхардці, що атакували, були одягнені в легкі сріблясті кольчуги, котрі забезпечували їм тут додаткову непомітність! Ці кольчуги теж кувались у Дарвенхарді і пробити їх було надзвичайно складно, навіть дарвенхардською стрілою. Та все ж я стріляла зблизька, і на правому боці нападаючого, під пахвою, побачила пошкоджені кільця. Проте не так важила міцність кольчуги, як те, що під нею дарвенхардці були одягнені в біле.
Я у своєму одязі була фантастично примітною мішенню.
Відчувши в роті тепер не тільки кров, а й жовч від злості, я не встигла згрупуватись, коли зверху, з залізного дерева, під яким стояла, зістрибнув хтось дуже стрімкий та вдарив мене у спину. Я знову вилетіла в широкий центральний прохід та впала на схрещені лікті. За секунду обернулась, викидаючи вперед лук, відбивши ним пущену стрибуном стрілу. Впоралась успішно, та в цю саму мить отримала удар по торсу з іншого боку — там саме підоспів третій дарвенхардець. Бив він сильно та прицільно — мене перекинуло на бік, а вже за мить з руки вибили зброю. Сагайдак боляче спився в спину. Наступний удар припав мені на стегно, опісля — я побачила, як чобіт з окутим залізом носком летить до ключиці. Перехопила його руками і смикнула, але траєкторії сильно змінити не змогла — шкарубкий край пройшовся мені по всьому правому плечі і аж до яремної впадини, проте нападаючий заточився. Я крутнулась, не відпускаючи його ноги, хоч це було страшенно важко, перевернулась на інший бік і збила-таки дарвенхардця з ніг. Кров текла по обличчю, шиї та плечах, але запал не дозволяв відволіктись. Скинувши з себе чужу ногу, я саме вчасно вдарила своєю, аби підбити сріблястий лук іншого нападника — вочевидь, того самого, що стрибнув на мене з дерева. Блиснув тонкий шип з плеча зброї, оминувши моє тіло. За виграну секунду перекотилась назад через голову і схопилась на рівні, одразу ж скидаючи з себе сагайдак, що тепер тільки заважав. Переді мною стояли двоє — чоловік та жінка. Він — високий та худорлявий, той самий, що роздер мені ключицю. Вона — невеличка, але вертка. Стрибунка. Їх вік важко було визначити — голови захищали шоломи.