— Чому?
— Бо зайде вона сюди в твоєму образі. Тому що навіть руда і зі зміненими рисами обличчя, вона дуже вродлива. Та ще ті її очі... треба було одразу змінити їх колір. А в моєму товаристві дівчина ще й надто помітна. Та, попри це, нам з Анною треба буде спуститись у місце, куди простим белатам — зась. А от дарвенхардці поряд зі Спадкоємцем зайти можна буде. Тільки... я дуже сподіваюсь, що вдруге Величний не накаже стріляти в мою напарницю. Бо...
— ...вона не зможе ухилитись від стріл, як я. І як та, ким є сама — також не зможе. — Я ковтнула згірклу слину. — І загине.
Він кивнув.
— Але чому Ахаз узагалі це зробив? Чим я така особлива? Ти мав іншого напарника раніше. Я — також. Він знає про те, що ми відчуваємо одне до одного?
— Стосовно цього я нічого йому не казав, але ти мала можливість побачити, що за людина мій батько. Він не дурень, хоч і надзвичайно жорстокий. Та разом з тим, навіть якщо й не здогадується про наші почуття, він цілком логічно міг припустити, що ми принаймні коханці. Тому що не спокусити таку жінку, як ти, коли вона поруч — безумство. Хотів подивитись на мою реакцію. На твої вчинки. Може, у нього є й невідомі мені мотиви.
Я заплющила очі, не в силах витримати тугу в його.
Прислухалась до власних відчуттів. Тіло видавалось якимось чужим і нило немовби окремими частинами. Наче стріли розпанахали мене на кілька фрагментів. Прохолода в гортані від випитого зілля минала. Десь у спині піднімався жар. Шкіра під пов’язками, залатана, боліла і немовби натяглась. Важко було пригадати, коли я почувалася так паскудно востаннє. Може, тоді, коли мене побив у Сколісі Бразд? В той день, коли я так хвилювалася за Вишену і не могла підвестися з ліжка, відчуття безвиході було дуже схожим. Немає нічого гіршого для мене в цілому світі, аніж власна безпорадність.
— Спадкоємець може відмовитись від престолу, — тихо сказав Всевлад.
А ні, є.
Я подивилася на нього.
— Що за дурниці. Ти станеш наймогутнішою людиною в Метейському краю. Нікому не коритимешся.
— І тоді одного дня стану як він. Також матиму синів. Чи доньок. Кривдитиму та убиватиму їхніх коханих, аби привчити бути вірними тільки імперії. Ламатиму їх свідомість і почуття. Розглядатиму людей як рабів. І, повір, мова не йтиме вже лишень про підкорених.
Я смикнула рукою, намагаючись підняти її і торкнутись Всевладового обличчя, але змогла тільки трохи перемістити кисть. Він помітив це і накрив мої пальці своїми. І тоді раптом сказав голосом, з якого зникла вся м’якість:
— А тепер послухай мене уважно, Ханно. Бо сентименти ніколи нам не пасували. Ти чула, що я казав про материного друга, який покохав метейку. І ти знаєш, що зробили з нею та їх дітьми. І моєю матір’ю. Крім того, ти знаєш про мій задум. Не уявляю, чи вдасться зробити все так, аби ніхто в імперії не здогадався, хто в усьому винен. Можу загинути і я, і Анна, і всі її друзі. І... ти, якщо будеш з нами.
— Якщо буду з вами? — перепитала я знічено.
— Ти можеш просто піти. Попрохати Дарвенхард про нове місце служби. І будеш в безпеці.
— Ти ж знаєш, що я цього не зроблю.
Він легенько всміхнувся. В кімнаті ставало все світліше — крізь три прочинених вікна, що дихали легкими порухами фіранок, проникали свіжий вітер та звуки міста далеко внизу. Крики птахів. Пісня холодної Крихталі.
В очах Всевлада звичайна, така моя, пітьма приходила на зміну нічному мерехтінню.
Він не спав цієї ночі. Під очима залягли глибокі тіні.
— Якщо ти залишишся поряд, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не лише напарницею, не лише коханкою чи другом. Усім — і одразу. Доки хтось із нас чи ми обоє не помремо. Ми не зможемо нікому розповісти про це, тому що тоді нас стратять. Але ми можемо просто бути разом і вірними одне одному. Я відмовлюсь від престолу... Та тільки від помсти не зможу.
— То будемо метатись разом, — прошепотіла я.
— Ти згодна?
— Так.
Він нахилився і поцілував мене в уцілілий кутик губ.
— Хворий на голову покидьок! — пробурмотіла Анна.
— Щоб навіть не думала лікувати її своїми силами, слуги в цьому домі не сліпі і не глухі, — тихо прошепотів Всевлад, поправляючи мою ковдру. Він саме привіз мене до свого дому — минуло майже два дні з нашої з Ахазом зустрічі. Я почувалась не набагато краще — тіло з’їдав жар, рани запалились, постійно хотілося пити. Всевлад хотів ще лишити мене в палаці, але не витримав моєї ослячої впертості. Я протестувала як могла. Усвідомлювала, що якоїсь миті Всевлада можуть кудись покликати і я залишусь наодинці з собою, в одній із веж палацу божевільного властителя. Та й тут... важко було собі в цьому признатись, але поряд із пов’язаним з нами клятвами Стожаром і її піддатливими благородству друзями я почувалася безпечніше.
Наче вдома.
Щось тихо постукало у вікно. Хоч були ми на другому поверсі, а місто вже кілька годин як оповила густа, безмісячна й беззоряна ніч.
— Відвідувачі, — пирхнув Всевлад, прямуючи до вікна.
— Скільки в тебе ран? — спитала Анна, не відводячи від мене погляду. Її обличчя було блідим, мов папір, навіть при теплому світлі свічок, а різноколірні очі раптом видались на ньому незвично великими. Я не могла зрозуміти, чого в них плюскочеться більше — страху чи злості.
— Вісім від стріл. А ще на обличчі, яку ти бачиш, і роздерта шкіра на ключиці. — просипіла я, ледь розтуляючи губи. — Всевлад все зашив і вже багато разів обробляв спеціальними мазями. Але колоті — глибокі, нанесені паскудними стрілами, що пороздирали плоть більше, ніж звичайні. Трохи позапалювались. І я через них мов горю.
— Ти пила знеболювальне?
— Ще в палаці. Дія вже притуплюється. У мене таке враження, що тіло моє тепер не цілісне, що його розрізали на частини... — призналась. Крізь вікно тим часом скоренько залізла до кімнати вся братія — Вишена, Тигран, Златодара й Либідь. Тарас ще від початку маячив у Анни за плечима. Всевлад зачинив вікно й щільно засунув темні гардини.
Стожар легко опустила руку на моє передпліччя і промовила:
— Я не загоюю.
Від місця її дотику моїм тілом пройшла хвиля прохолоди, притуплюючи різь у м’язах та жар.
— Дякую. Але... Чого вас тут так багато? Подуріли?
— Не щодня ми бачимо тебе, привезену на возі геть нерухомою, — промовив тихо Тигран, підходячи до ліжка. Сірина його погляду виказувала напругу.
— Що сталося? — Вишена вивіркою проскочила між ним та Анною і обережно сіла на край ліжка. — На тебе хтось напав?
— Величний влаштував перевірку. Спочатку вправності, тоді — покори, — відповіла я.
— І ти її не захистив? — дівчина подивилась на Всевлада. Його обличчя скам’яніло, але тут м’яко втрутився Тарас:
— Перевіряли їх обох.
— І що тепер буде? Шлях до палацу закрито? — спитала Либідь. Її біляве волосся було трохи розтріпане — видавалось, що дівчина зірвалась зі сну. Але одягнена вона була, як і інші, по-сервуськи, та зі зброєю на поясі.
— Відкрито. Я не думаю, що Величний захоче розстрілювати Ханну щоразу, як вона буде поряд зі мною. Вона і вперше впоралася чудово, — Всевлад провів рукою по волоссю, наче роздумуючи. — Тому ми можемо повернутись. Тільки тепер піде Анна. В одязі й зі зброєю дарвенхардки.
— Це надто ризиковано, — похитав головою Тигран. — Якщо в неї вистрілять, ти не зможеш її захистити і вона також нічого не зробить. Це не найкращий план. Нехай іде в своєму рудоволосому образі. Белатку не скривдять.
— Белатку, що не є Спадкоємицею чи Величною, не пропустять туди, де зберігаються книги й реліквії, що залишились із часів панування тут Стожарів. А дарвенхардку разом зі мною — так.
— Я піду з вами, — сказала Златодара, що до того мовчала. — Як сервус. Настільки далеко, наскільки можна буде.