— Підемо двоє, — кивнув Шукач.
— І як я поясню, нащо дарвенхардцям двоє простих сервусів у компанії? — стомлено поцікавився Спадкоємець.
— А це вже твоя проблема. Якщо ти пропонуєш цю ідею, не означає, що ти вирішуєш в затії геть усе, — холодно відрізав Тигран, незмигно дивлячись на Всевлада. Повітря загусло. Крига найшла на сталь.
— Гаразд, — зрештою відповів Всевлад. — Шукач і напівчаклунка можуть бути не зайвими. Якщо на нас нападуть — я збираюсь виконати те, в чому заприсягнувся. Я вас захищатиму. Та, думаю, все пройде добре. Ханна моєму батькові... сподобалась.
— От прямо очевидно, — буркнула Златодара, дивлячись на мене уважно. — Якщо хочеш, можу приготувати дещо... для зцілення. Чого дарвенхардець не зможе. Ти не одужаєш надто швидко, здивувавши цим сторонніх, але буде легше.
— Дякую. Але я цілком покладаюсь на Всевлада, — відповіла я якомога приязніше, щоб її не образити. Дівчина явно почувалась моєю боржницею після подій в Розарі. Часом кумедно було спостерігати, як вона говорить і поводиться, притлумлюючи характерні для неї різкість та самозакоханість. Але що було дивним — такою Златодара мені починала навіть подобатись.
Почувши мою відповідь, вона стримано кивнула.
— Скільки часу піде на твоє цілковите одужання? Так, щоб не лишилось навіть найменшого сліду? — спитала лагідно Анна.
— Десь до трьох тижнів, — відповіла я неохоче.
— Тоді я матиму час ще перечитати чимало з доступних мені бібліотек. Все, народ. Думаю, Ханні час відпочити. Всевладе, ти ж не втікаєш?
— Ні, звісно, — відповів він.
Тут спричинився невеликий шарварок, під час якого всі по черзі почали бажати мені гарного самопочуття та одужання, і я відчула себе геть незручно. Вони в цю мить нагадали мені моїх сколіських друзів, які теж товклись біля мого ліжка, коли я лежала травмована. Коли це дозволяли Ільяс та Маїна. В грудях щось колихнулося. Зрештою «сервуси» по одному вислизнули в пітьму ночі. Але я помітила, як Анна на мить зловила руку Тиграна, перш ніж він підійшов до вікна. Шукач обернувся і вони на кілька секунд зустрілися поглядами. Тоді і він зник.
А за хвилину й Тарас із Анною попрямували до своїх покоїв. І ми з Всевладом нарешті залишились наодинці.
— Це схоже на любов, — сказав він із посмішкою.
— Та ні, вони просто надокучливі. Трохи більше, ніж завжди.
Всевлад пирхнув, а тоді нахилився і поцілував мене в шию — з того боку, де було менше бинтів. Я ледь здригнулась від його дотику й подиху.
— Боляче?
— Ні. Анна вправно заморозила мій біль. Лягай поряд. Але... спершу я хочу пити. І... і їсти теж хочу.
— Все ясно, — засміявся чоловік. — Пошукаю щось на кухні. Або в коморі, якщо Анна з Тарасом вдень були дуже голодними і нічого після них не лишилось. Тільки тут холодно. Розпалю в каміні, бо ще задубієш, поки вернусь. Слуги не знали, що ми сьогодні повернемось.
Я посміхнулася.
— Я зараз відкличу свою згоду і сама тобі запропоную одружитись. Мені подобається, як організовуються наші сімейні порядки.
— Одужуй давай. І про інші дізнаєшся, — сказав він і я відчула, що тіло знову загорається. Але вже не від ран.
Розділ 12
Коли я повернулась в свою кімнату з Ханниної, то виявила, що вогонь у каміні вже згас, полишивши по собі лишень тліючі червоними серцевинами жарини. Було дуже темно, але я вже добре знала розташування предметів у спальні, щоб цим перейматись. Зачинила двері на ключ, тоді підійшла до кошика з дровами, узяла кілька, поскладала до топки і запалила, торкнувшись кінчиками пальців. Полум’я миттєво охопило сухе дерево і затріскотіло, розсипаючи довкола іскри, тепло й світло.
Я підійшла до вікна і зазирнула в шпарину між засунутими гардинами. Ніч була темнюща, але мені й не потрібне було світло. Та інший погляд не показав і натяку на те, що на подвір’ї хтось є. Я зітхнула. Взявши Тиграна за руку, коли він збирався піти, я легенько кивнула ліворуч, у бік своєї кімнати. Мені просто страшенно хотілося з ним побачитись віч-на-віч.
Схоже, він не зрозумів.
Я почекала ще трохи, а тоді вирішила, що очікування — даремна справа.
Добре, коли ти — Стожар, і можна розпустити складну шнурівку сукні, всього лиш змахнувши в її напрямку руками, а не мучачись, як це роблять жінки, чи викликаючи служниць. Сьогодні я була в чорній оксамитовій сукні з красивим овальним декольте, яке майже цілком відкривало плечі. Взагалі, отримавши в подарунок такий одяг, почувалась принцесою. Белатки не носили якихось складних конструкцій під одягом, як-от криноліни чи вузькі корсети, ні. Тільки легкі напівпрозорі сорочки поверх цілком звичної навіть для мого світу спідньої білизни, а зверху — сукні, що могли шнуруватись або бути вільного крою — для жінок більш пишної тілобудови. А ще я от прямо з жахливою настороженістю чекала, що кравець, крім спіднього і нічної сорочки, пришле якісь жахливі панталони, які мені запам’яталися з історичних фільмів. Але, отримавши пакунки з одягом, зітхнула з полегшенням і навіть захватом. Я тепер мала ще нові чоботи і дві пари легких черевичків без підборів, які взувались на панчішки. Мені дуже подобалось все це — красиве, шовковисте чи оксамитове, але коли шнурівка на спині послабилась, я відчула фантастичний кайф від того, що могла тепер вдихнути вільніше. Це порівнювалось хіба з уже призабутим відчуттям того, як знімала колись із ніг туфлі на високих шпильках і ставала босоніж на прохолодну підлогу.
Щойно я замружилась від задоволення і відчула, як спиною побігли мурашки, пролунав тихенький стукіт в шибку. Шнурівка одразу ж затягнулась назад.
— Я вже подумала, ти не зрозумів, — прошепотіла я, коли Тигран прослизнув до кімнати, і зачинила за ним вікно.
— Просто дівчата ще довго не могли заспокоїтись. Якось не хотілось одразу вибігти, не вислухавши зойкання й переживання та не вклавши всіх спати, — сказав він із посмішкою. Я обернулась до хлопця — він був без куртки, в самих сірих чоботах, штанах та сорочці. На поясі — сервуський меч у піхвах (тут Тигран не носив при собі ножів, захоплених із Павутиння). Полохливе тепле світло з каміна огортало його струнку високу постать, плуталось у світлому волоссі.
— Зніми маску, — мовив він, легенько торкаючись мого. Там, де він провів пальцями, волосся почорніло, мовби хвилею. Відчула, як риси обличчя теж стали справжніми. Провела кісточками пальців по його вилиці і викликала приборкане мерехтіння сірих очей.
— Вина хочеш? — спитала я неголосно, відчувши раптом, що, певне, іскри з полум’я в каміні розквітають у мене на щоках рум’янцем.
— Привілеї життя белатів?
— Мені ще в перші дні приносили печиво й тістечка, але я сказала, що погладшаю — то перестали. Хоча з тим емоційним напруженням, в якому я перебуваю, здається, навіть трохи схудла.
Я підійшла до столика, на якому громадились різні пляшечки з кремами та олійками, обирати які в світі Циркути навчила мене Ханна, щітка для волосся і шпильки, та видобула з-поміж усього того багатства дві склянки й пляшку з темно-червоною рідиною. Легко відкоркувала, розлила вино по склянках. Воно пахло просто пречудово.
Чесно кажучи, я вже кілька разів куштувала його сама, коли були особливо хвилюючі дні, як той, коли ми познайомились з іще одним Спадкоємцем. І від цього почувалась водночас і трохи дискомфортно, й бешкетно.
Тигран тим часом сів у крісло, що стояло біля каміну, і витягнув до вогню ноги.
Я підійшла й, подавши одну зі склянок, вмостилась у нього на колінах. Водночас із тим, як він вільною рукою пригорнув мене до себе, відчула, як в спині тане напруга.
— Пропоную випити за те, аби Ханна швидко й безболісно стала на ноги, — сказала я тихо. Тигран торкнувся моєї склянки своєю і вони легенько дзенькнули.
Смак у вина був не гірший, ніж аромат.
— Мені страшно й уявити, що відчуває Всевлад, — сказав раптом Шукач. — Просто... це так, наче я мав би бачити, як стріляють у тебе, і не міг би втрутитись. Я, звісно, розумію, що він чимало пережив, особливо та історія з його матір’ю... Його батько взагалі не боїться засинати, знаючи, що його Спадкоємець у столиці?