Выбрать главу

У палаті запала тиша. Тепер фотокартка випромінювала застороги для кожного пацієнта, хто мав дітей або був чиєюсь дитиною. Трагедія простягнула щупальця до сердець геть усіх беззахисних пацієнтів палати номер тринадцять. Образи рідних виникали в їхній уяві, але заґратоване вікно повертало до жорстокої реальності, яка сьогоднішньої ночі набула найвищого рівня небезпеки.

Бемоль, що прискіпливо розглядав світлину в руках Міхаеля, завів жалісним голосом, як завжди, влучивши в саму десятку з обраною піснею.

Здається, що то було так давно, Коли в руках тримаю цей альбом, Нам було абсолютно все одно, Не маючи нічого, мати всьо! За гроші не купити тільки час, Він всіх нас методично поділив, Когось він опустив, когось підняв, А де на кого взагалі забив…[6]

Антон ковтнув слину. Мелодійний голос, що відлунював від голих стін палати, проникав у самісіньке серце вимученого пацієнта. По його тілу побігли мурахи, розносячи жаль за померлим Григорієм і водночас ненависть до цього проклятого місця. Він заплющив очі та зціпив зуби, ледь стримуючи в собі нагромаджену злість.

Бемоль тим часом затягнув приспів:

Старі фотографії на стіл розклади… Дитячі історії смішні розкажи, І справжнім друзям, не забудь, подзвони, Бо добре чи зле — з тобою завжди вони…

Знайомі рядки вкупі з трагедією роздмухали Антонів розжеврілий гнів, що давно чекав на оливу. Вогонь спалахнув. Накопичена суміш емоцій переросла в крик, децибели якого заглушили спів Бемоля.

— Сук-и-и-и-и!!!

Знесилений і розлючений, нетвердою ходою Антон рушив до дверей, а потім у коридор. Бемоль глянув на Міхаеля.

— Куди це його понесло, — тихо спитав Місько.

Цієї-таки миті всі без винятку зрозуміли наміри свого приятеля. Не гаючись ані секунди, ватага пацієнтів кинулася йому навздогін, зчинивши в «Алясці» гармидер.

Заледве тримаючись на ногах, Антон підбіг до металевих ґрат і щосили вчепився в них руками. Хвіртка «загуляла» на завісах, а нарваний крик зняв на ноги всю лікарню:

— Убивці! Кати! Ви що собі дозволяєте?! Будьте прокляті…

З сестринського кабінету, що був поруч із входом до «Аляски», вискочила збентежена Світлана. Вона завмерла на порозі з відкритим ротом і незакінченим ранковим макіяжем. Пензлик і фарба для вій випали, тільки-но вона вздріла оскаженілого пацієнта, що ламав хвіртку.

На галас, зчинений Антоном, з палат головного корпусу повиходили пацієнти, що мали легший режим і могли вільно пересуватися своїм відділенням. Крізь натовп хворих уже проривався Шрек, якого насторожив надмірний шум, що долетів до ординаторської. Кремезний санітар протаранив собою немічних пацієнтів і, діставшись ґрат, відімкнув ключем залізну браму.

Попри загрозу, Антон і далі верещав на всю лікарню:

— Навколішки будете просити вибачення! Усі підете до в’язниці! Психи-и-и!

Шрек прокрутив ключа і обірвав істерику Антона потужним ударом в обличчя. З носа пацієнта заюшила кров, заливаючи сорочку й кальсони. Звідкись узявся Чахлий і ногою добив уже готового умліти Антона. Удар, іще один — і ось пацієнт скрутився калачиком, ухопившись за живіт. Ватага пацієнтів, яка щільною хмарою сунула темним коридором «Аляски», зупинила санітара. Кістлявий вирячився на підопічних із тринадцятої палати й заволав не своїм голосом.

— Що, бажаєте заступитися за цього покидька?! — горлав нелюд. — Чи, може, замість нього хтось до карцеру хоче?!

Несамовитість санітара нажахала Антонових захисників: одна річ — підпільно рятувати когось, а геть інша — заходити у відкритий конфлікт із адміністрацією.

— У карцер його, — гаркнув Шрек.

Санітари схопили непритомного Антона під руки й поволокли до сходинок, розштовхуючи душевнохворих своїми тілами. Під мовчазними поглядами решти пацієнтів їм вдалося просунутись углиб коридору і зникнути за поворотом, залишаючи юрбі чоловіків лише надію на мирне завершення сварки.

Світлана отямилась і, підібравши з підлоги свою косметичку, розігнала хворих по палатах. Одного разу вона скоса кинула гнівний погляд на Міхаеля, але той лиш опустив очі. Його друзі розвернулися спинами й почалапали в напрямку своєї палати, міркуючи над заходами, яких уживатимуть санітари до Антона.

Час тягнувся нестримно довго. Здається, минула вічність, поки санітари з Павловичем прийшли до палати розібратись з причинами ранкового бунту. З байдужим виглядом головний лікар узяв руку померлого Григорія і зробив декілька невдалих спроб відшукати пульс. Невтішний знак, поданий головою шефа, дозволив санітарам покласти небіжчика на ноші й винести за межі палати. На останок Павлович зміряв оком кожного присутнього й пригрозив:

вернуться

6

Пісня «Старі фотографії» гурту «Скрябін».