Натомість сталося так, що сама особа Іди Кріґель стала символізувати для Уляниної матері спокій і втіху, тимчасове солодке пристановище. Коли розпач накривав із головою, мати Уляни кидала все, залишала в хаті своїх так тяжко надбаних доньок, і бігла на Підгаєцьку. Мчала під дощем, супроти вітру або крізь білу спеку, перенапружені литки зводило судомами. Вузькими східцями поміж кам’яниць вона піднімалася до протилежного боку будинку, до входу. Схилені над східцями гілки шипшини чіплялися за її спідницю, за панчохи. Через те, що ці кам’яниці (як і більшість будівель у містечку) стояли на пагорбах, поверх, який із вулиці був другим, із внутрішнього боку слугував першим, а той, що виявлявся надбудованим над ним, і фактично вже виявлявся третім рівнем будівлі, з боку вулиці залишався непомітним, втопленим у тіні й рослинності. Перед домом, де панна Кріґель мешкала з родиною свого дядька, вмістився ще вологий затінений дворик, у якому завжди можна було застати повно людей: приходили нескінченні прохачі до господаря дому, адвоката, а жінки зверталися до Ідиної кузини, щоб та завивала і стригла їм волосся. Четверо кузинчиних дітей вистромлювали розпатлані голови з кущів, отримуючи на свою адресу потік зойків і приговорювань від Ідиної тітки, їхньої бабусі. Стара не припиняла заклинати невидимих демонів, яких називала «оті люди» або шін-далет, щоб не вимовляти слово шед[1], відганяти від дому демонічних мазікім[2], які підслуховували зопалу кинуті прокляття й обертали їх проти людини та її рідних. До старої приходило найбільше містян і селян, бо люди вірили, що її слова мають особливу силу. Якщо вона на когось злилась, то могла прокричати: «Та щоб ти був сильним і здоровим, як залізо, і щоб так само, як залізо, не міг гнутись!» Або: «Щоб тобі добре було!» Або: «Та щоб тобі… пироги самі їсти!»
До Іди приходила тільки одна Улянина мама. Задихана, вона кивала головою всім присутнім на подвір’ї, вже звикнувши до того, що стара господиня дому завжди дивиться на неї з підозрою, примруживши очі і несхвально прицокуючи язиком. Вона піднімалася дерев’яними сходами на галерею, знімала ключа з цвяшка біля входу і заходила до кімнатки панни Кріґель, де чекала на її повернення з роботи.
Іда завжди вже знала наперед про гостю від родичів. Вона не виказувала ні радости, ні розчарування її появою. Уяви, як вона з зусиллям штовхає вхідні двері на своїй мансарді, оскільки рама примерзла до одвірка, як тупає чобітьми, намагаючись залишити більшість намерзлого на підошви снігу назовні, як запускає досередини клуби пари і підсвічену снігами темряву, як самими лише очима вітається зі своєю подругою, входячи досередини. На її оливковій шкірі — міцний рум’янець. Вона знімає капелюшок, неслухняними пальцями розстібає ґудзики пальта і розкладає його на стільці біля грубки. Передні прядки її темного волосся, стриженого кузинкою «під пажа», на маківці скручені двома вузликами. Біла лікарняна сукня має круглий комірець, вона підперезана тонким пасочком. Ідині брови зрослися на переніссі. Обличчя завжди зберігає той самий спокійний і зібраний вираз, лише кілька зморщок видають накопичену за роки скорботу, яка всотувалася в Ідину істоту разом з людським болем і смертями.
Чому ти дивуєшся, що я розповідаю тобі так багато про Іду Кріґель, про її зовнішність і вдачу, і зовсім не описую, якою на вигляд була мати твоєї баби Уляни? Кажеш, я навіть імени її тобі не сказала? Але хіба я можу знати про твою родину геть усе? Я розповідаю те, що знаю від тебе самого, що запам’ятала з твоїх слів. Те, що здалося мені найважливішим.
Мати твоєї баби Уляни мала кругле широке обличчя, вузькі очі над пухкими щоками, коротку шию. Вона була миловидна, м’якотіла, розгублена, хоча й здатна виявляти жорстокість до своїх дітей і до себе. Її звали Зеною. Так добре?
Того дня, коли Зена Фрасуляк, втікаючи від польських жандармів, сховалася в бричці водовоза і так доречно опинилася на Підгаєцькій, Іда Кріґель повідомила їй дещо важливе. Родина Бірнбаумів, про яку мати твоєї баби не хотіла й слухати, готувалася виїхати до Ерец-Ісраелю, до Землі Обітованої. Авель уже подав усі необхідні папери до сіоністського осередку в містечку, а тепер чекав на відповідь, яка мала надійти з центрального осередку у Львові. Вони збиралися брати з собою навіть стару Фейґу, зовсім беззубу і з дедалі відчутніше надщербленою пам’яттю — не залишати ж її тут на поталу.