До того, як приятель родини зробив фото, вони, напевно, певний час прогулювались стежками, шукаючи тіні. Постійно повертались думками до Зінькова, до будинку в самому центрі містечка. Порівнювали рослини над штучним ставком ботсаду з тими, що відображаються у повільній течії Ташані. Згадували — як це завжди буває під час родинних зустрічей, рік у рік — давні історії: знову і знову, котрусь сотню разів, з тими самими подробицями, веселими й запашними, як суниці. Знову сміялись аж до сліз. Потім різко змовкали. Зітхали ненароком, занадто голосно. У Миколи пітніли скельця окулярів.
У задушливій оранжереї з липким повітрям, на нерухомій воді лежало листя латаття. Коли вийшли назовні, виявили раптом, що погода змінилася: дмухав різкий прохолодний вітер, пахло дощем. Михайло, теж поет і філолог, як найстарший брат, першим одягнув піджак, застебнув ґудзики довгими пальцями. Ліг на траву у плямистій тіні від молодого деревця гінкґо білоба. Георгій, ботанік, як брат Дмитро, долонею пригладив русяве волосся, розметане вітром, і сказав, що гінкґо — рослина роздільностатева, і це дерево — жіноче. Микола зірвав роздвоєний листок і простягнув Софії зі словами: «Щоб насправді відповісти, // Чи почуєш, як з глибин // Я співаю — теж двоїстий, // я двоїстий, та один?»[5].
(Згодом, цей єдиний екземпляр жіночого гінкґо, що якраз почав давати насіння, забрали разом зі собою нацисти, відступаючи з Києва.)
На фотографії всі Зерови здаються ледь утомленими і вдоволеними. Губи в них ще липкі і солодкі від випитого щойно лимонаду. Спека спала, але минула й загроза дощу.
Хочеться сподіватись, що серед зелені і рідних Миколі на кілька годин вдалося відволіктися від невідступних думок про арешти і смерті, про заборони, яких ставало дедалі більше, доноси, розстріли знайомих, засідання войовничих матеріялістів-діялектиків та їхні доповіді з викриттям ворогів радянського народу, про села, здичавілі й спустошені голодом, про торішнє самогубство Хвильового. Хочеться розгледіти на його обличчі відображення щемкого затишку, заспокоєння, бодай короткочасного полегшення. Хочеться впевнитися, що хоча б тієї миті, коли родина вилаштувалася до фотографії, Микола відчув, як напружена тіснява у його грудях, огидне заніміння, яке останніми роками стискало й чавило дедалі дужче, ослабло, і на якийсь час навколишній світ розгорнувся ясністю необмеженої легкости.
Вони були всі разом, серед екзотичних рослин і серпневих трав, вони всі були зараз поруч: Костик і Софія, брат Дмитро з дружиною Марією і брат Костянтин із дружиною Вірою, сестра Валерія з чоловіком Іваном, брат Георгій, сестра Олена, брат Михайло, батько і мати.
До Костикової смерти залишається трохи більше двох місяців. До арешту Миколи — понад пів року. До моменту, коли Софія стане вдовою, навіть не маючи в цьому певности, — три роки.
Після арешту Миколи його брат Дмитро, ботанік, і міколог Марія, хвора на сухоти дружина Дмитра, протягом кількох років спатимуть одягнуті, кожної миті готові до арешту. Крім власної доньки, вони виховуватимуть Дмитрового сина від першого шлюбу, оскільки першу дружину та її чоловіка репресують.
31 грудня 1934 року заарештують і розстріляють чоловіка Валерії, Івана.
10 червня 1938 року вдруге ув’язнять Михайла.
У квітні 1939 року від хвороби помре Олена.
Щойно 1940 року батько Миколи Зерова, після багаторазових і безплідних намагань довідатися про долю сина, нарешті отримає офіційну відповідь: Микола начебто помер від запалення легень у квітні 1937 року в лікарні. Батько повідомить страшну новину Софії. Восени того самого року помре й він.
У червні 1941 року Валерію мобілізують на війну. Вона візьме туди з собою маленьку доньку, оскільки стара мати Зерових зможе опікуватись тільки наймолодшим онуком.
У серпні 1941 року мати Зерових помре.
Як добре бачити на цій фотографії їхнє спільне незнання про те, що от‑от розпочнеться. Тобто продовжиться. Що вкотре і вкотре закінчиться.
Перебуваючи в колі численної чоловікової родини, пліч-о-пліч з ними, в момент зйомки Софія здається відсутньою. Їй добре: поза розслаблена, граційна, на обличчі — лагідна усмішка. Погляд спрямований кудись убік, немов перед внутрішнім зором прокручується спогад про приємну сцену з минулого або солодка фантазія. Схоже, що їй добре серед цих людей.
У Софії дуже темне хвилясте волосся, що прикриває вуха. Вона смаглява, а очі її здаються фіолетово-чорними, як магалебські вишні. Поруч зі світловолосими й білошкірими Зеровими, які світять назустріч фотоапарату майже прозорими небесними очима, Софіїне зображення здається вибірково проявленим на негативі. Вона спирається на правий лікоть, ліва її рука вільно лежить на подолі сукні. Сукня — синя або, може, бузкова — прикрашена візерунком, схожим на бджолині соти. Два скромні волани, скріплені брошкою, прикривають груди. З-під воланів видніються білі мереживні лямки спідньої білизни. Тканина не приховує точености постави, граційности пози. Софія сидить невимушено і доладно. Її литка має гарну форму, на передпліччі ледь окреслений м’яз.