Часом виникає сумнів, «при» страсті такий чоловік чи вже «по» страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: «Чого являєшся мені у сні?» Так, ніби вона винна.
Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється: «Являйся, любонько мені. Хоч в сні…»[15] І будь тут мудрий.
Одним словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Європейці давно позбулися цієї проблеми. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам'яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:
Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців та іспанців.
Українець, у кращому випадку, витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки».
Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх-давен усе просто:
Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:
Чи жінку, для якої «…щастя зіткане з прощань».[18]
Звідки їм там, у Єгипті, знати про наших українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.
Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!»[19] — з гордістю стверджує одна. «Я не скажу і в пам'яті — коханий»[20], — затинається інша. Відгадайте, котра з них українка?
Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:
запитує український поет.[21]
— «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], — відповідає українська поетеса.
Треба визнати, вони одне одного варті.
Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:
«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]
Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:
чи навіть застати її в момент розгубленості:
Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:
І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]
З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно»[26].
Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:
Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:
24
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…», «…І як тепер тебе забути?», «Я не люблю нещасних» (Ліна Костенко).