— Чи не у воді все це відбувається?
— Цього лише невистачало! — сказав Гейс.
— Стривайте, я послухаю, — сказав один з рибалок, перехилився і опустив у воду голову. Потім, висунувшись, сказав:
— Там!
Тоді й інші опустили голови у воду.
Звуки стали сильніші, виразніші і різноманітніші. Чути було, як вони складалися з різних окремих звуків. Ось ніби курка квокче, ось голуб туркотить, там паче струни мелодійно гудуть, а потім знову гомін.
— То, значить, це правда! — раптом крикнув інший рибалка.
— Що правда?
— Та батько мені казав, що є такі риби — барабанщики, які роблять ці звуки. Але я сам досі не чув їх.
— Як же вони це роблять?
— А дідько їх знає!
Тоді вже й Салул згадав, що десь-колись так само чув про риб'ячі співи, але вважав це за байки[23].
— А щоб їм! — засміявся Гейс. — Чого тільки на світі нема! Ну, їдьмо шукати вітру.
На щастя, шукати довго не довелося. Вже через кілька кроків вони випливли з затишшя, і човен поплив далі. Подорож була такою спокійною, що, розрахувавши час варти, три чоловіки могли спати. Оскільки вони були голі, треба було щільно тулитися один до одного, щоб зігрітись.
О годині четвертій, коли на варті був один з рибалок, човен підійшов до Скель Ластівчиних Гнізд. Було відомо, що інсургентів треба шукати далі, тому товариш проїхав мимо. На березі було так само тихо й безлюдно, як і в інших місцях, і ніщо не свідчило про колишні події.
Минула ще година. Вітер почав слабшати, піднявся легкий туман. Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.
— Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? — спитали вони, прокинувшись.
— Минули.
— Чому не розбудив нас?
— Ви ж казали, що нам треба їхати далі.
— Воно то так, але, може, там були товариші?
— Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.
— Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше — знайти місце, де можна було б пристати.
Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.
— Це вже зовсім кепсько, — незадоволено пробурмотів Гейс.
— Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, — втішив Салул.
— Але ж дуже холодно. Знімімо наш парус і одягнімося. Все одно нам пливти далі не треба, а тільки шукати, де пристати.
Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.
Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?
Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.
А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.
І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.
— За мною! — крикнув Салул і кинувся у воду.
— Стій! — почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.
Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.
Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.
Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.
23
Цих барабанщиків чули дослідники-природознавці Прегер і Пехуель Леше (кожний окремо), але «музика» їх ще не вивчена, і думки вчених розбігаються. Ці риби досягають півтора метра довжини, спина у них чорна, боки червоносірі, а плавники червоні. Ніяких спеціальних «музичних приладів» не помічено.