— Я ніколи не можу запам’ятати сексу,— по паузі сказав він.— Певен, що Моллі була неперевершена. Але я пам’ятаю, як вона розповідала про порчині[7]: як їх збирати, як готувати.
Клайв припустив, що це відмовка, і вирішив не відкривати жодних своїх таємниць. Він подивився в бік каплиці. Доведеться через неї пройти. Промовив досить жорстко:
— Знаєш, я б одружився з Моллі. А коли вона почала б згасати, просто придушив би її подушкою абощо і врятував від усезагальної жалості.
Вернон сміючись повів друга геть із «Саду пам’яті».
— Легко сказати. Я просто бачу, як ти пишеш гімни для прогулянок ув’язнених аферистів, як ця... як там її... суфражистка.
— Етель Сміт. У дідька, в мене б вийшло краще, ніж у неї.
Друзі Моллі, які готували цей похорон, воліли б не йти в крематорій, але Джордж дав зрозуміти: ніякої панахиди не буде. Він не схотів чути, як три колишні її коханці виголошують промови — такі собі порівняльні звіти — з кафедри у Сент-Мартіні або Сент-Джеймсі й обмінюються поглядами, коли скінчать говорити. Коли Клайв і Вернон наблизилися, то почули знайому тріскотнечу, як на вечірці. Не було ні таць із шампанським, ні відлуння голосів од ресторанних стін, але все інше нагадувало відкриття галереї або ще один репортаж для ЗМІ. Клайв ще ніколи не бачив стільки облич у денному світлі, та ще й настільки жахливих — вони нагадували трупи, поставлені сторчака, аби вітати новопреставлену. Ведений цим поштовхом мізантропії, він плинно попрямував крізь гамір, не озиваючись на своє ім’я, забираючи лікоть, коли за нього смикали, так і йшов до Джорджа, який розмовляв з двома жінками і зморщеним стариганем у фетровому капелюсі та з тростиною.
— Надто холодно, час іти,— почув Клайв чийсь окрик, але тої миті ніхто не міг уникнути центротяжної сили світського рауту. Клайв уже загубив з поля зору Вернона, якого потягнув за собою власник телеканалу.
Нарешті Клайв стиснув Джорджеву руку, вдаючи щирість.
— Відправа була чудова.
— Дуже мило з вашого боку, що ви пришли.
Смерть Моллі надала йому шляхетності. Спокійна серйозність була зовсім не в його стилі: зазвичай він мав вигляд водночас благальний і суворий; він прагнув сподобатися, але був нездатний прийняти дружність як належне.
— І прошу мені вибачити,— додав він,— це сестри Фінч, Віра і Міні, які знали Моллі за бостонських деньків. Клайв Лінлі.
Вони потиснули по черзі руки.
— Ви композитор? — спитала чи то Віра, чи то Міні.
— Так.
— Це велика честь, містере Лінлі. Моя одинадцятирічна онучка вивчала для випускного іспиту зі скрипки вашу сонатину і була в захваті від цього твору.
— Дуже приємно це знати.
Уявляючи дітей, що грають його музику, він почувався трохи пригніченим.
— А це,— сказав Джордж,— теж зі Штатів, Гарт Пуллман.
— Гарт Пуллман. Нарешті. А ви пам’ятаєте: я ж поклав ваш вірш «Лють» на музику для джазового оркестру?
Пуллман був поетом-бітником, останнім живим з покоління Керуака. Цей маленький сухенький ящіркоподібний чоловічок насилу викручував шию, щоб бачити Клайва.
— Останнім часом я нічого не пам’ятаю, ні чорта,— люб’язно заговорив він писклявим веселим голосом.— Але якщо ви сказали, що так було, значить, було.
— Але ж ви пам’ятаєте Моллі,— мовив Клайв.
— Кого? — Пуллман зберігав незворушність протягом двох секунд, а потім захихотів і вп’явся Клайву в передпліччя тонкими білими пальцями.— О, авжеж,— зронив він своїм голоском мультяшного кролика.— Ми з Моллі гуляли разом у 65-му в Іст-Вілліджі[8]. Я пам’ятаю Моллі. Ох-хо-хо!
Клайв, ховаючи хвилювання, подумки порахував. У червні того року їй мало бути шістнадцять. Чому вона ніколи про це не згадувала?
— Вона приїхала на літо, певно,— припустив він нейтральним тоном.
— Угу. Вона прибула на мою вечірку Дванадцятої ночі[9]. Що за дівча, еге, Джордже?
Розбещення неповнолітньої, ось що це таке. За три роки до Клайва. Вона ніколи не говорила йому про Гарта Пуллмана. А чи не ходила вона на прем’єру «Люті»? Чи не прийшла до ресторану опісля? Він не може згадати. Ні чорта.
Джордж відвернувся поговорити з сестрами-американками. Вирішивши, що вже нема чого втрачати, Клайв, склавши долоні рупором, нахилився до Пуллмана, щоб говорити йому просто у вухо.
— Ти не трахав її, ти, брехливий гаде. Вона б ніколи не опустилася до такого.
У нього не було наміру одразу піти геть — він хотів почути відповідь Пуллмана, але тут два галасливі гурти праворуч і ліворуч відсікли їх один до одного: один гурт засвідчував пошану Джорджу, другий — поету, й у цьому змішаному вирі Клайв нарешті звільнився й рушив геть. Гарт Пуллман і Моллі-підліток. Зболений, він проштовхався крізь натовп і опинився на невеличкій галяві та став там, милосердно ігнорований людьми, роздивляючись друзів і знайомих, які вели балачки. Він почувався єдиним, хто справді тужив за Моллі. Можливо, якби він побрався з нею, то був би ще нестерпнішим, ніж Джордж, і навіть не дозволив би таких зборищ. І її безпорадності не дозволив би теж. Висипати на долоню тридцять снодійних пігулок з маленької брунатної пластмасової пляшечки. Товкач і ступка, склянка віскі. Три столові ложки жовтувато білого осаду. Вона, приймаючи, дивиться на нього, наче все збагнула. Лівою рукою він бере її за підборіддя, щоб не розіллялося, не потекло. Тримає її уві сні, й потім теж — усю ніч...
Ніхто більше не тужить за нею. Клайв озирнувся на своїх сусідів, які оплакували і проводжали Моллі: багато хто був його віку, віку Моллі, з різницею у рік чи два. Які успішні, які впливові, як вони процвітали під керівництвом уряду, зневажуваного ними майже сімнадцять років! «До речі про моє покоління...» Така енергія, таке везіння! Вигадувані молоком і соком повоєнної Держави, а потім викохані своїми батьками в тимчасовому невинному достатку до повноліття, щоб отримати повну зайнятість, нові університети, книжки у м’яких яскравих обкладинках, Августів вік рок-н-ролу і доступні ідеали. Коли східці осипалися в них під ногами, коли Держава відняла пипку і перетворилася на сварливу бабегу, вони вже були в безпеці, вони згуртувались і надбали те чи те — смаки, ідеї, багатство.
Клайв почув веселий жіночий крик:
— Я не відчуваю ні рук, ні ніг, я йду геть! Озирнувшись, він побачив у себе за спиною молодика, який хотів торкнутися його плеча. Йому було років двадцять чотири — двадцять шість, сам лисий, або стрижений наголо, убраний у сірий костюм, без пальта.
— Містере Лінлі! Вибачте, що урвав ваші думки,— мовив молодик, забираючи руку.
Клайв припустив, що це музикант або хтось охочий узяти автограф, і вдягнув на обличчя маску терпіння.
— Усе гаразд.
— Хотів би поцікавитися: чи є у вас час зустрітись і поговорити з міністром закордонних справ? Він хоче познайомитися з вами.
Клайв підібгав губи. Він не хотів знайомитися з Джуліаном Гармоні, але й не хотів завдавати собі труду відштовхувати його. Нікуди не дітися.
— Ведіть,— сказав він, і його повели повз юрбу Друзів; дехто здогадався, куди його ведуть, і спробував його перехопити.
— Гей, Лінлі! Не розмовляй з ворогом!
Це і справді ворог. Що в ньому привабило Моллі? На вигляд Джуліан Гармоні був диваком: велика голова, чорне кучеряве волосся, причому все своє; страшенно блідий, з тонкими нечуттєвими губами. Він зробив собі капітал на політичному ринку завдяки цілком пересічному набору ксенофобських і каральних ідей. Вернон пояснював це просто: високопоставлений покидьок, гарячий у ліжку. Але Моллі могла знайти в ньому що завгодно. Мабуть, прихований дар, який допоміг йому здобути те, що він здобув, а тепер він ще й претендує на посаду прем’єр-міністра.
Помічник провів Клайва до підкови, що оточила Гармоні, який, мабуть, виголошував промову або розповідав історію. Той перервався, щоб привітатися за руку з Клайвом і пробурмотіти голосно, ніби вони самі:
8
9