— Я так хотів з вами познайомитися — роками.
— Здрастуйте.
Тут Гармоні заговорив здебільшого для компанії, у якій було двоє парубків з миленькими, відверто шахрайськими личками журналістів, які ведуть пліткарські колонки. Міністр виступав, і Клайв був своєрідною групою підтримки.
— Моя дружина знає напам’ять кілька ваших п’єс для фортепіано.
Знову те ж саме! Клайв замислився. Невже він такий одомашнений і принаджений талант, за твердженням його молодих критиків,— «Гурецький[10] для розумних»?
— Мабуть, вона добре грає,— сказав він.
Минув якийсь час відтоді, як Клайв близько зустрічався з політиком, і він уже забув ці порухи очей — цей невсипущий пошук нових слухачів, або дезертирів, або особи вищого рангу десь поблизу, або нової можливості, яку не можна проґавити.
Гармоні роззирався, тримаючи авдиторію.
— Вона грала неперевершено. Коледж Ґолдсмітс, потім Ґілдхольська школа. Перед нею відкривалася казкова кар’єра...— він зробив паузу для комічного ефекту.— А потім вона познайомилася зі мною і обрала медицину.
Захихотіли тільки помічник і одна працівниця. Журналісти лишалися байдужі. Можливо, вони все це вже чули.
Очі міністра закордонних справ знову зупинилися на Клайві.
— І ще одне. Я хотів привітати вас із замовленням. «Тисячолітня симфонія». Знаєте, що рішення ухвалювалося на рівні кабінету міністрів?
— Так, я чув це. І ви голосували за мене.
Клайв дозволив собі втомлені нотки, але Гармоні відреагував так, начебто йому палко подякували.
— Ну, це найменше, що я міг зробити. Деякі з моїх колег хотіли цього короля поп-зірок, екс-«бітла». А взагалі, як робота просувається? Майже скінчили?
— Майже.
Його кінцівки заклякли вже півгодини тому, але тільки тепер Клайв відчув, як холод сковує і серце. У теплі своєї студії він зараз міг би сидіти без піджака, працюючи над останніми сторінками цієї симфонії, до прем’єри якої лишилися лічені тижні. Він уже двічі пропустив строки, і хотілося опинитися вдома.
Він подав руку Гармоні.
— Було дуже приємно познайомитися. Я мушу йти.
Але міністр не прийняв його руки і заговорив понад його головою, бо ж треба було бодай щось витиснути з присутності великого композитора.
— Ви знаєте, я часто думав, що свобода митців, от як ваша, це робити свою справу, яка надає вартості й моїй діяльності...
Він ще довго розводився, а Клайв дивився на нього, не показуючи ознак ворожості, яка дедалі наростала. Гармоні теж був з його покоління. Висока посада підточила його здатність говорити з незнайомцем на рівних. Може, саме це він і запропонував Моллі в ліжку — трепет знеособлення. Він з чоловіків, які крутяться перед дзеркалами. Але вона, звісно, жадала душевного тепла. Лежи спокійно, дивися на мене, дивися на мене. Можливо, це було просто помилкою — Моллі й Гармоні. У будь-якому разі, Клайв тепер відчував огиду.
Міністр закордонних справ нарешті перейшов до висновку.
— Це традиції, що роблять нас тими, ким ми є.
— Мені цікаво,— звернувся Клайв до екс-коханця Моллі,— чи ви, як і раніше, віддаєте перевагу страті через повішення.
Гармоні не розгубився через цю раптову зміну, але його погляд став жорстким.
— Я думаю, більшість знає мою позицію щодо цього. До речі, я радо прийму точку зору парламенту і колективну відповідальність кабінету міністрів.
Він опанував себе і ввімкнув свої чари.
Двоє журналістів присунулися ближче, тримаючи напоготові записники.
— Я чув, ви якось сказали у промові, що Нельсон Мандела заслуговує на повішення.
Гармоні, який наступного місяця мав відвідати Південну Африку, спокійно посміхнувся. Цю давню промову йому нещодавно нагадали, причому у трохи непристойний спосіб, у Верноновій газеті.
— Не думаю, що варто засуджувати людину за слова, сказані в гарячі студентські роки,— він зробив паузу, щоб хмикнути.— Минуло майже тридцять років. Тримаю парі, що ви теж колись говорили і думали речі, які нині здатні шокувати.
— Звісно, було таке,— мовив Клайв.— Ось до чого я веду. Якби тоді ваша правда перемогла, сьогодні пізно було б уже щось змінювати.
Гармоні коротко кивнув.
— Досить слушна точка зору. Але в реальному світі, містере Лінлі, жодна система правосуддя не застрахована від людської помилки.
Далі міністр закордонних справ зробив дещо надзвичайне, що нанівець звело теорію Клайва про ефективність державних посад і чим він згодом ретроспективно навіть захоплювався. Гармоні потягнувся вказівним і великим пальцями, ухопив Клайва за лацкан пальта і, присунувши співбесідника ближче, заговорив лише до нього одного, так, що нікому більше не було чутно.
— Коли я востаннє бачив Моллі, вона казала, що ви імпотент і завжди ним були.
— Цілковита маячня. Вона не могла такого сказати.
— Звісно, ви заперечуватимете. Справа в тому, що ми можемо обговорити це вголос у присутності джентльменів — або ж ви можете відчепитися від мене і чемно попрощатися. Тобто іди під три чорти.
Вимовлено це було швидко і нагально, і договоривши, Ґармоні відсунувся, з осяйним усміхом потиснув композитору руку і крикнув до помічника:
— Містер Лінлі люб’язно прийняв запрошення на вечерю.
Останнє могло бути заздалегідь узгодженим паролем, тому що юнак негайно підступив до Клайва і повів його геть від Ґармоні, який у той час повернувся спиною, промовляючи до журналістів:
— Велика людина, Клайв Лінлі. Розвіяти розбіжності й залишитися друзями — хіба не це сутність цивілізованого існування, як ви вважаєте?
2
За годину автомобільчик Вернона, кумедно-малий і тому без шофера, довіз Клайва у Південний Кенсинґтон. Вернон припіднявся, щоб попрощатися.
— Жахливий похорон.
— Навіть не випили.
— Нещасна Моллі.
Клайв зайшов до будинку і став у передпокої, всотуючи тепло радіаторів і тишу. У записці від економки було сказано, що каву в термосі подано до студії. Ще не знімаючи пальта, Клайв зайшов туди, узяв олівець і аркуш нотного паперу та, спершися на фортепіано, накидав десять низхідних нот. Він стояв біля вікна, невідривно дивлячись на аркуші, уявляючи контрапункт віолончелей. Бувало багато днів, коли замовлення на «Симфонію тисячоліття» здавалося йому кумедною недугою: бюрократичне вторгнення в його творчу самостійність; незгода щодо того, де саме Джуліо Бо, великий італійський диригент, зміг би репетирувати з Британським симфонічним оркестром; м’яке, але постійне роздратування від хвилювання або ворожості преси; той факт, що він двічі пропустив крайній термін — до кінця тисячоліття було ще декілька років. Бували і такі дні, коли він не думав ні про що, окрім самої музики, і не міг лишатися без неї. Тримаючи в кишені пальта ліву руку, затерплу від холоду, він сів за фортепіано і зіграв написаний уривок так, як його написав — повільно, хроматично, зі складним ритмом. Там було два тактові розміри. Потім, досі правою рукою і повільно, Клайв зімпровізував висхідний тон віолончелі й повторив його кілька разів, доки не вдовольнився результатом. Нашвидкуруч занотував нову партію, яка була найвищим регістром звучання віолончелей і нагадувала стримувану шалену енергію. Звільнена пізніше, у заключній частині симфонії, вона виллється у радість.
Клайв облишив фортепіано і налив собі кави, яку випив у своєму звичному затишку біля вікна. Пів на четверту, а вже настільки стемніло, щоб увімкнути світло. Моллі стала попелом... Він пропрацює всю ніч і проспить до обіду. Лишилося не так багато зробити. Зробити щось — і вмерти. Випивши кави, він пройшовся кімнатою й застиг, нахилившись над клавішами, досі вбраний у пальто, двома руками зіграв при згаслому надвечірньому світлі власні ноти так, як він їх записав. Майже правильно, майже правда. Вони навіювали суху тугу за чимось недосяжним. За кимось. Саме в такий час, буваючи надто схвильований, щоб довго сидіти за фортепіано, і водночас надто збуджений новими ідеями, аби його облишити, він зазвичай дзвонив Моллі по телефону і запрошував до себе. Якщо вона була вільна, то приїздила і готувала чай або мішані екзотичні напої та сідала в потертому старому кріслі. Вони розмовляли, або вона просила його заграти і слухала, заплющивши очі. Її смаки були навдивовижу строгі для такої завсідниці легковажних вечірок. Бах, Стравінський, вельми рідко Моцарт. Але вона більше не була його дівчиною, більше не була його коханкою. Вони ставилися дружньо одне до одного, проте були надто незадоволені одне одним, щоб відчувати пристрасть, і їм подобалося невимушено ділитись історіями своїх романів. Вона була як сестра й судила його жінок набагато шляхетніше, аніж він — її чоловіків. Іноді вони розмовляли про музику або страви. Тепер Моллі стала прекрасним попелом в алебастровій урні, яку Джордж триматиме нагорі в своєму гардеробі.