— Випендрюється… — тихо сказала вона спостерігачу в синій формі, що стояв за її спиною.
Я вже йшла, коли почула його відповідь:
— Може, іноземка. Дивись, як одягнута…
Одягнута я нормально, тобто як завжди — джинси і футболка, але останнім часом отримувала купу компліментів. І це мене трохи дратувало. Особливо, коли їх робили малознайомі люди. В цьому я вбачала підступ: раптом якийсь «засланий козачок»? Після того, як вийшла з лікарні з романтичним діагнозом «астенічний синдром», за мною пильнували. Навіть лікар дзвонив: «Як справи, голубко? Тиск сьогодні міряли?» А до чого тут тиск? Усі були надто делікатні. Даремно! Я більше не боялася прямих запитань на кшталт: «Ну що, дурепо, більше не ковтатимеш пігулок?!» І я б відповіла: «Ні. Тому що я добре сплю і в мене пречудовий апетит! І — купа РОБОТИ… Годинник тікає…»
Я витягла покупки з металевого кошика, вкинула до сумки і вийшла з універсаму.
Літній вечір було намальовано рожевим пензлем. За шосе, за мостами, за грядою високих будинків, на протилежному краю річки виднілися зелені пагорби, з них велично поставали золоті бані і хрести. Я подумала про те, що я обожнюю своє місто. Що воно — моє, що зима в ньому зовсім не страшна, а літо — не таке вже й спекотне. Що світ усе ж таки мудро влаштований — як мотрійка! — якимось диваком. А я захищена, тому що мене, як молюска, котрий не має шкіри, надійно оберігають безліч тисячолітніх нашарувань…
З кав’ярень линули звуки футбольного матчу, вони були забиті вболівальниками, проте столики на вулиці — вільні.
Я вирішила випити кави. Я не дуже люблю сидіти сама за столиком — одразу ж хтось підходить «Дєушка, скучаєте?». Як їм пояснити, що «скучают» тільки кретини!
Не встигла сісти, як ось він, перший. Відділився від стійки, виходить на вулицю — пожертвував заради мене футболом. Неабиякий подвиг.
— Біля вас вільно?
— Не тільки біля мене, — сказала я. — Ось там скрізь — також.
Перелякався. Сів за сусідній столик. Свердлить очима декольте. Автоматичним жестом я поправила підвіску на ланцюжку.
— У цій кав’ярні роблять смачну каву… — прокоментував він здаля мій перший ковток. Цікаво, чим зіпсує другий? Гадаю, висловить думку щодо чудової погоди або розповість про хід матчу.
Власне, матч уже закінчився. Бармен заклацав пультом. Звісно, поставив на музичний канал.
Чомусь я напружилась. Так буває: живеш собі, споживаєш каву, дратуєшся через якогось непотрібного залицяльника, дивишся на пагорби — і щось тебе пробиває, щось перемикається, щось підкочується до горла. І ти намагаєшся зрозуміти — що то є, від чого? Де та деталь, котра змусила ось так напружитися? Це може бути якась зовсім нікчемна дрібниця. Наприклад: раптом посеред міста почуєш запах моря чи соснового бору. І тоді починаєш думати: коли так уже було? Я зовсім забула, що за мною спостерігають. Він, мабуть, побачив, як змінилося моє обличчя, і вирішив, що це через нього:
— Подобається пісня?
Я поглянула на екран: на ньому гнучко крутилася білявка в лискучій чорній сукні. Трохи вульгарна, але, беззаперечно, талановита. Її голос пронизував, немов електричний струм. Я навіть боязко поглянула на бокали, що висіли над шинквасом. Зрезонують — і розлетяться вщент!
— Цікаво, про що вона співає… — вивів мене на ту ж орбіту набридливий сусід.
— Подивіться у словник… — відрубала я.
— Насправді, я знаю, — сказав він. — Вибачте, я більше не заважатиму вам.
І процитував: