Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:
«…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах».
Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.
Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний «старшій брат», а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово «славянскоє єдінство». Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над «і», сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…
Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві «спільною колискою» з її «старшім братом»? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри «пєрвого лєтопісца», який писав, що «жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі», – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.
Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.
Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.
Слово «багаття» – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово «домовина», то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана «зрубна культура», за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.
Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь-якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні «тусовкі», «регіони» або «маркєтінгі»; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.
З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані «рушійні сили історії». Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.
З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного-єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якісь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразі, немає.