Одного дня, вочевидь виснажений тривалим вимушеним утриманням, відомий університетський професор роздягнув одну з селянок просто у морзі, як роздягають усіх мерців, та у найвідповідальнішу мить дивовижної феляції до понурого льоху зазирнув університетський священик, котрий щойно бачив цей «труп», який дивовижним чином ожив. Професор не відразу зауважив священика, котрий, широко розплющивши очі, споглядав тонкі ноги та чималеньких розмірів член професора, що вивергав сім’я на пишні форми «небіжчиці». А коли, по останнім стогоні, врешті звівши подих, професор побачив священика, що стояв в одвірку, то не розгубився й вигукнув, витріщивши очі:
— Miracolo! Miracolo![12] — й тут же взявся просторікувати про Арістотелеві теорії про духа, котрий у своєму буянні передає сім’я, яке, коли говорити мовою метафізики, зароджує життя. А коли сім’я спроможне пробудити у матерії животворчий дух, то чому з тієї ж таки причини воно не спроможне повертати до життя померлих, — казав він, запихаючи свій збуджений член під одяг. Ледве завершивши свій велемовний монолог, він зник за дверима й помчав сходами нагору, вигукуючи: — Miracolo! Miracolo!
Звісно, Матео Колон мав власні причини приводити жінок в Університет.
І, певна річ, жінки, які таємно відвідували анатома, теж мали власні причини.
Руки Матео Колона торкалися жіночого тіла, наче пальці музики до інструмента. Наука та мистецтво з розпливчатою між ними межею обернули його руки на найвитонченіший, найпрекрасніший та найскладніший інструмент; непоясниме, таємниче мистецтво дарувати насолоду; наука, яка, достоту як вміння вести бесіду, не залишає по собі ані сліду, ані доказу.
Близько полудня messere Віторіо вийшов з воріт Університету й попростував до Ринкової площі. Під січневим сонцем, що не гріло, мандрівні артисти розважали натовп перехожих своїм ремеслом. Удалині, перед площею, юрба поважних добродіїв, крамарів та синьйорів згуртувалася навколо banditori,[13] що почергово вигукували свіжі накази. Трохи віддалік стояли ті, що радше воліли розпитувати мандрівників, які щойно прибули з-за гори Вельдо, які цікаві новини, — байдуже, правдиві чи ні, — вони привезли.
Messere Віторіо йшов квапливо. Проминаючи трійцю злодюжок на колодах, яких спіймали цього дня, він мусив пробиратися крізь юрбу жінок та дівчат, котрі штовхалися, щоб плюнути у злодіїв. На іншому боці площі останній вільний посильний зав’язував свої сакви, збираючись скочити на коня.
Досі сповнений тривоги, messere Віторіо вислухав останні новини від banditori. А коли знову проминав злодюжок, з жахом замислився над власною долею. Якщо добра погода протримається, лист дістанеться Флоренції десь за місяць. На той час, якщо не трапиться дива, Матео Колона вже не буде серед живих.
Він благав долю, щоб гарна погода протрималась.
Провідна зоря
Кімната Матео Колона являла собою квадрат зі сторонами, що дорівнювали приблизно чотирьом крокам. Маленьке віконечко над суворим пюпітром не засклили. Заскленими вікнами могли похизуватися лише деканат та головна зала. Але навіть попри те, що загалом скло виявлялось практичним, а надто узимку, його, утім, вважали ознакою несмаку — на противагу вишуканому венеційському шовку, яким запинали віконні пройми. У ту пору у Падуї було легко впізнати помешкання, які належать вискочням: у їхні вікна повставляли кольорове скло. А маленьке віконечко у кімнатці Матео Колона не було запнуте навіть сукном, єдиним захистом правив відріз простого полотна, що заступав дорогу вітрові, але геть не пропускав світла. Тож, коли анатом потребував світла, він мусив миритися з вітром, а якщо дощило — ще й з водою. Кімнатка, у яку можна було потрапити з критої галереї, що оперізувала патіо, розділялася навпіл книжковою шафою, котра здіймалася до високої стелі, що губилася у півтемряві. Задня частина кімнати правила за спальню: дерев’яне ліжко й нічний столик з підсвічником поряд. У передній половині, перед книжковою шафою, проти суміжної з галереєю стіни, стояв маленький пюпітр. Тому людина, заходячи у кімнату, бачила пюпітр на тлі шафи, полиці якої вщерть заставлені були безліччю жорстоких та дивовижних тварин, які, безсумнівно, підказали б крадієві, що випадково втрапить до оселі, що далі дверей іти не варто.