Відкриття Матео Колона було зроблене саме у той час, коли царина жіночої діяльності, яка до того часу обмежувалася домівкою, почала поволі розширюватися, — жінки покидали межі чернечих братств і монастирів, будинків розпусти та палку (яка так само вимагає беззастережного служіння) солодкавість домашнього вогнищ". Жінка сором’язливо насмілилась сперечатися з чоловіком. Хоч і трохи перебільшуючи, але можна сказати, що у шістнадцятому столітті розігрується «битва статей». Хай там як, а питання жіночих обов’язків стає темою чоловічих дискусій.
То чим була «Америка» Матео Колона за таких обставин? Адже ж межа між відкриттям та винаходом — набагато прозірніша, ніж, можливо, видається на перший погляд. Матео Колон — час уже про це сказати — відкрив те, про що часом мріє кожен чоловік: магічний ключ, що відмикає жіночі серця, таємницю, яка дозволяє володарювати над жіночою любов’ю. Знайшов те, що споконвіку шукали чарівники та ворожки, шамани та алхіміки, збираючи найрізноманітніші трави й закликаючи на допомогу богів чи демонів, й нарешті те, чого прагне кожен знехтуваний закоханий, страждаючи безсонними ночами. Й, певна річ, те, чого прагнули ченці та державці хоч би через прагнення всемогутності — засіб, яким можна підкорити мінливу волю жінки. Матео Колон шукав, мандрував і врешті знайшов шукану «солодкаву землю» — «орган, котрий володарює над любов’ю жінки». «Amor Veneris» — так назвав його анатом («Якщо вже мене наділено правом нарікати речі, які я відкрив..») — дозволяв опанувати мінливу — й завжди таємничу — жіночу примху. Звісно, таке відкриття обіцяло різноманітні складнощі. «Скільки нещасть спіткає християнство, якщо об’єктом гріха заволодіють прихильники диявола?» — питали себе спантеличені Доктори Церкви. «Що трапиться з прибутковим заняттям проституцією, якщо кожен голодранець та виродок зможе мати найдорожчу куртизанку?» — питали себе заможні хазяї розкішних венеційських борделів. Або, що ще гірше, — самі дочки Єви, Боже борони, зрозуміють, що у них поміж ніг — ключі від раю та пекла.
Відкриття «Америки» було й своєрідною епічною поемою, котра переросла у поминальну молитву. Матео Колон вирізнявся такою самою жорстокістю та відчайдушністю, як і Христофор. І достоту як Христофор, у буквальному сенсі теж, він був брутальним колонізатором, що заявляв про свої права на відкриті землі — на жіноче тіло.
Але, поза тим, що означав Amor Veneris, також палко сперечалися й про те, чим був цей орган. Чи справді існує орган, який відкрив Матео Колон? Це безглузде питання, яке принаймні слід замінити іншим: чи існує Amor Veneris? Урешті-решт, річ — то є назва, якою вона позначена. Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur — так назвав цей орган першовідкривач — за своїм сенсом ця назва була геть-чисто єретичною. Якщо Amor Veneris збігається з менш відступницьким й більш нейтральним kleitons (що, як відомо, й «клітор», і «лоскітка») — назвою, що радше стосується результату, аніж причини, — цим випадком мають зацікавитися історики з вивчення тіла. Amor Veneris існував через причини, відмінні від анатомічних; він існував тому, що не лише дав підґрунтя для появи інакшої, нової, жінки, але й, на додачу, спричинив трагедію.
Далі йде хроніка відкриття.
Далі йде хроніка трагедії.
Частина перша
ТРІЙЦЯ
На іншому боці Монте-Вельдо, на вуличці Бочч’ярі, неподалік від церкви Святої Трійці, розташовувався bordello del Fauno Rosso,[5] найдорожчий у Венеції будинок розпусти, жодному іншому в Італії годі було зрівнятися з його розкошами. Славним надбанням борделю була Мона Софія, найвисокооплачуваніша повія у Венеції і, безсумнівно, найчарівливіша в усій Італії. Вона переважала навіть легендарну Ленну Грифу. Достоту як і та, вона подорожувала Венецією у паланкіні, котрий несли двоє рабів-маврів. Достоту як у Ленни Грифи, на плечі у неї сидів папуга, а в ногах паланкіна лежала сучка-далматинка. Як зазначено у catalogo di tutte le puttane del bordello con il loro prezzo,[6] ім’я її було надруковане грубими літерами, а ціна становила вельми приголомшливу суму й для сьогодення: десять дукатів, на шість дукатів дорожча за ту ж таки Ленну Грифу. Але навіть у надзвичайно детальному каталозі, призначеному для небагатьох обраних, жодним словом не згадували ані її очі — смарагдово-зелені, ані груди, тверді, як мигдаль, які за розміром та шовковистістю, можливо, зрівнялися б із квітковою пелюсткою — якби існувала така квітка, котра мала б розмір та шовковистість грудей Мони Софії. Не згадували ані її міцні, як у молодого звіра, м’язи, ні ноги, немов витесані з дерева, ані сповнений пристрасті голос. Ні словом не згадували і її руки, що були такі мініатюрні, що немовби й не здатні обхопити чоловічий член, ані крихітний ротик, дивлячись на який годі було уявити, що у ньому вміщується збуджена голівка члена. Ані словом не оповідали про її талант повії, котрим вона спроможна розпалити безсилого старигана.