«Якщо вже мене наділено правом нарікати речі, які я відкрив, я назву його “Amor”, чи “Placer de Venus”[8]», — такі були останні слова промови на свій захист, яку Матео складав цілу ніч. Щойно згорнувши товстий зошит у цупкій оправі з телячої шкіри, він почув, як забили дзвони, скликаючи до меси. Потер почервонілі через утому очі. Спина заклякла. Зиркнувши у маленьке віконечко над пюпітром, він збагнув, що свічка, котра стоїть поряд із зошитом, уже дарма горить. Удалині, над банями собору, сонце поволі прогрівало повітря, з газонів у парку біля Університету випаровувалася роса. З іншого боку патіо долинали пахощі ладану, яким щойно обкурили каплицю, а часом, залежно від того, куди дмухав вітер, вони змінювалися ароматами з кухні. Що вище викочувалося з-за обрію сонце, то гучнішав гамір з Ринкової площі. Заклики крамарів, хвальба мандрівних торгівців, бекання овець, за котрих, як вигукували селяни, що спустилися у місто, правили по два дукати, порушували монастирську тишу попри вимогливе гудіння дзвону, що закликав на месу.
Заспані студенти, розтираючи захололі руки, випускаючи з рота білі хмарки пари, виходили з флігелів, стікаючись до критої галереї головного патіо, збираючи вервечку біля входу у маленьке дворище каплички.
Стоячи поруч зі священиком, декан Університету, Алессандро де Леньяно, суворими поглядами чи, підійшовши ближче до порушників, покашлюванням закликав мовчати.
Щойно дзвін ударив востаннє, як Матео Колон, підвівшись, підійшов до дверей. І лише прибравши засув і розчинивши двері, щоб переконатися, що двері в кімнату зачинені іззовні, згадав, що ці дзвони дзвонять не для нього. Безсонна ніч, втома, а найпевніше, звичка щоранку йти до каплички, ненадовго затримавшись у покійницькій, змусили його забути, що, за приписом Верховного Трибуналу, — сьогодні його ув’язнено у власній кімнаті. Згадавши Леонардіно, він відчув докори сумління. Можливо, йому варто б дякувати долі, — безперечно, набагато гірше було б сидіти у холодній та брудній камері Сан-Антоніо. Можливо, він мав би бути вдячним Трибуналові та декану, що йому не закуто руки й ноги, за те, що має змогу крізь маленьке віконечко власної кімнати бачити неспекотне зимове сонце. Звинувачення, які йому висунуто, безсумнівно, заслуговують на найвище покарання: єресь, відступництво від присяги, чаклунство, блюзнірство, сатанізм. Людей, звинувачених у набагато легших злочинах, запроторювали за ґрати. Й зараз, ув’язнений у власній кімнаті, він чув, як перехожі брали на глум злочинців, закутих у колодки, яких виставили на огляд загалу на майдані. А це ж були всього-на-всього дрібні злодюжки.
Останні студенти, що проминали вікно Матео Колона, стаючи навшпиньки, силкувалися зазирнути всередину. Анатом чув, як перешіптувались і злостиво сміялись вчорашні його студенти, серед котрих траплялися й ті, що спроможні були стати його вірними учнями. Йому було видно їх.
І хоча, можливо, Матео Колон мав би дякувати долі, він проклинав день, коли покинув рідну Кремону. Проклинав день, коли його сьогоднішній кат, декан, вирішив зробити його головою кафедри анатомії та хірургії. І кляв день, у який сорок два роки тому з’явився на світ божий.
Chirologi, хіролог, як його називали селяни, Cremonese, кремонець у своєму падуйському вигнанні, Матео Ренальдо Колон вивчав фармацевтику та хірургію у тому самому Університеті, де тепер його ув’язнено. Він спочатку вчився у Леонієса, потому у Везалія, ставши його найблискучішим учнем. Маестро Везалій,[9] особисто, у 1542 році, від’їжджаючи створювати свою школу у Німеччині та Іспанії, запропонував декану Алессандро де Леньяно призначити його учня-кремонця головою кафедри. Матео Колон ще замолоду цілком заслужено отримав титул Maestro del maestri. Алессандро де Леньяно пишався тим, що його кремонський викладач відкрив закони легеневого кровообігу раніше за англійця Гарвея, який несправедливо отримав лаври за це відкриття. Чимало людей уважали Матео Колона не сповна розуму, коли він стверджував, що кров отримує кисень, проходячи крізь легені, й що не існує отвору у перегородці, котра розділяє серце навпіл, — адже Колон наважився заперечувати самому Галену. Й, безперечно, це була небезпечна заява. За рік до того Мігель де Сервет[10] мусив тікати з Іспанії, коли у своїй «Christianismi Restitutio» — «Відновлення Християнства», заявив, що кров — це душа плоті (anima ipsa est sanguis). Через намір пояснити анатомічними термінами доктрину Святої Трійці він опинився на вогнищі у Женеві, на якому його спалили на сирих дровах, «щоб продовжити його муки». Утім, століття по тому лаври Матео Колона судилося дістати англійцеві Гарвею, і, як зауважив Гобс у своїй праці «De Corpore»,[11] «це був єдиний анатом, який за життя побачив, що його відкриття визнали».