Проте були й такі, хто рішуче відмовлявся складати українську присягу і збирався перевестися на російський флот.
Погляди були різними, але як люди військові, усі чекали, що скаже керівництво ЧФ і яка команда надійде. Кожному з нас уся військова система роками втовкмачувала в свідомість необхідність суворої підпорядкованості командуванню, що стоїть вище, єдиноначальності, та й сам уклад життя не дозволяв приймати будь-яке самостійне рішення, не діставши згоди старшого начальника. Твоє волевиявлення було ніщо, існували статут, положення, інструкції, і треба було беззаперечно їх виконувати.
Усі чекали, а командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов мовчав. Лише пізніше стало відомо, що в ті дні Касатонов одержав шифровку з Києва про те, щоб привести флот до присяги. Адмірал вагався. Три дні знизував плечима і при нагоді казав, що кожен офіцер сам вирішить, під яким прапором йому служити. В ті дні командувач не підписав жодної шифротелеграми. За нього це робив віце-адмірал Георгій Гуринов, начальник штабу ЧФ. З Головного штабу ВМФ поповзли чутки, що Касатонова знову переводять на Північний флот і що вже готовий наказ про призначення на його посаду вiце-адмірала Валентина Селiванова, командувача Ленiнградської військово-морської бази. Говорили, що Касатонов постраждав саме за те, що знизував плечима. А Касатонов усе одно зволікав. Іноді здавалося, що він чекав вищого призначення в українських Збройних Силах, бо на той час мав найвище військове звання в Україні. Трьох командувачів округів було звільнено з посад, уцілів лише він.
Нам, співробітникам прес-центру, доводилося досить часто, а іноді й по кілька разів на день зустрічатися з адміралом Касатоновим. Не погоджуючись з його суворістю, командирською чванливістю, що в’їлася до кісток з роками служби на флоті, гонором та пихою, а найчастіше з неповагою до нижчих чинів, що підтверджувалося сотнями прикладів, усе ж треба сказати, журналістів він любив і ставився до них з повагою. Пізніше ця його якість стала однією з вирішальних рис у створенні його iмiджу.
Кожного разу в ті дні, коли начальник прес-центру капітан 1-го рангу Андрій Лазебников, колишній полiтпрацівник, якого Касатонов перевів з Півночі, приходив після ранкової доповіді, ми зазвичай цікавилися: як комфлоту? У відповідь чули:
— Ще рішення не прийняв, але, гадаю, буде все гаразд. Не для того ж він на південь переводився, щоб поїхати звідси. Та й дружина в нього з Києва...
Багато чого тоді було неясно, але в душі Iгор Володимирович, мабуть, усе ж був згоден служити Україні. Хоча сумніви, безперечно, були. Але був, звичайно, й суто життєвий інтерес. Після довгих років служби на задвірках колишнього Союзу, а останні роки він служив першим заступником командувача Північного флоту, Севастополь здавався столицею, теплою, сонячною. Чого ще треба для нормальної служби, життя сім’ї? Та й офіцери були загалом не проти того, щоб служити Україні. Тоді ще панувала iлюзiя, що хоч Союзу й немає, але практично нічого ж не змінилося.
Проте час збігав, а Київ не діяв. Одна з причин полягала в тому, що в Міністерстві оборони панувало безладдя і було вочевидь не до флоту, а отже, і не до Касатонова. Очевидці перших днів становлення наших Збройних Сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнiвом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти. Так нещодавно відроджена держава дістала “головний біль” на десятиріччя (“Українська газета”, 23 травня 1996 р.). Важко сказати, на що розраховувало керівництво. Заспокоювало, напевно, те, що Касатонов, відрекомендовуючись Леонiдові Кравчуку — Президентові України, не заявив про своє небажання служити українському народові. З Києва він повернувся, як і раніше, командувачем Чорноморського флоту. А не враховано було, мабуть, головного — військовим не можна надавати можливість самим вирішувати такі важливі політичні проблеми, як приймання присяги. До присяги повинен хтось приводити. Але цього “когось” в Україні не виявилося. І тоді сказала своє слово Москва.
4 січня 1992 року о десятій годині ранку мені довелося бути в кабінеті адмірала Касатонова. Тоді командувач частенько збирав нас, співробітників прес-центру, в себе. Розмову перервав настирний телефонний дзвінок. Дзвонили по ЗАЗу. Комфлоту підняв трубку, ми зрозуміли, що дзвінок був з приймальні Головкому ВМФ адмірала флоту Володимира Чернавiна. Iгор Касатонов одразу ж, якось трохи розгублено, ніби давно чекав цього дзвінка, перейшов до своєї кімнати по сусідству з кабінетом і там узяв трубку. Ми не чули розмови, проте через стіну перiодично долунав трохи підвищеного тону голос Касатонова. Він неначе намагався щось пояснити. Але відразу ж його мова уривалася і надовго замовкала. Так тривало хвилин десять. Адмірал вийшов трохи почервонілий. Він не міг стримати хвилювання, заговорив уривчасто: