Выбрать главу

А в зверненнях представників офіцерських зборів до голів Співдружності Незалежних Держав і в інших постановах нібито рукою Касатонова було вписано, що “ВМФ неподільний, а Чорноморський флот — його невід’ємна частина і є стратегічним, а отже, має залишатися в СНД...”

Можливо, СНД найбільше потрібна була колишньому Міністерству оборони СРСР. Це ще раз підтвердила Всеармійська нарада представників офіцерських зборів, що відбулася 17 січня 1992 року. Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников на нараді заявив, що мета керівництва армії та флоту, як і всіх офіцерів, присутніх у залі, — зберегти Збройні Сили, не дати розчленити армію і флот на окремі частини. Тобто передбачалося, по суті, зробити армію наддержавною структурою. Держави незалежні, а армія єдина. Вона в будь-яку мить, скерована із Москви, може бути задіяна, якщо якась із держав схоче насправді стати самостійною. Маючи потужний важіль, можна було керувати й іншими процесами. Такий статус армії не міг не влаштовувати націонал-патрiотів, полiтиків лівої орієнтації, професіональних комунiстів Росії, яким почав підігравати і сам Президент Борис Єльцин. Ця ідея єдиної армії активно тиражувалася і набрала сили на Чорноморському флоті, хоча багато хто добре розумів, якою примарою є СНД.

Тим, хто це зрозумів, було удвоє складніше. Україна заявила про будівництво незалежної держави і національних збройних сил, поставила завдання до 20 січня у військах прийняти присягу, а механізму виконання цього указу, по суті, не було. Як зробити свій вибір — присягнути народові України, коли адмірал Касатонов суворо заборонив складати українську присягу, а Київ не вживав для цього ніяких рішучих дій? Терпець людей урвався, бажаючі служити народові України самі стали складати присягу. Тоді й запрацював касатонівський репресивний апарат. І першим випробував його на собі капітан 3-го рангу Олександр Клюєв. Згодом у розмові зі мною він розкрив механізм цькування тих, хто зробив свій вибір:

“Почалося все з того, що 20 січня 1992 року учбова рота, командиром якої я був, присягнула народові України. Церемонiя пройшла чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1-го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2-го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України — узяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: “Кому здати посаду?“

Того ж дня о сьомiй годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він поставив вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Тоді наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту. Увечері того ж дня, хоч я і не здав справи, мені запропонували покинути частину.”

Так розправилися з тим, хто перший склав присягу. Потім Олександру Клюєву довелося пройти через усі приниження на засіданні атестаційної комісії, де з нього зробили “професiйно непридатного” офіцера, хоча рота, якою він командував, тривалий час була найкращою.

Серед тих, хто склав присягу в школі водолазів, були капітан 2-го рангу Микола Тихонов, капітан 3-го рангу Петро Піддубний, капiтан-лейтенант Яків Древаль, 21 мічман, серед них Микола Хомич, та інші. Командування частини на чолі з капітаном 1-го рангу Олександром Крамаренком організувало справжнє цькування офіцерів та мічманів, які склали присягу на вірність народові України. Згодом було усунено від виконання обов’язків, а потім просто виведено за територію частини капітана 3-го рангу Олександра Клюєва, капiтан-лейтенантів Юрія Шарлая і Валерія Кравченка.

Це був лише початок репресій Касатонова, що проводилися щодо тих, хто присягнув народові України. Справжньою трагедією в долях багатьох моряків стали події, що відбулися в Донузлавському гарнізоні. Але це був зліт самосвідомості людей, що вирішили служити Україні.